Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

Коли решта вийшли з їдальні, він поліз до кишені, витягнув звідти запечатаний конверт і передав його мені.

— Ключі,— пояснив він.— До кабінету та сейфа дивана. Щасливого полювання,— побажав він, спостерігаючи, як я ховаю ключі.— Ну а тепер ходімо до інших.

У вітальні Пуніт ставив платівку на грамофон, і незабаром кімнату заповнили ритми регтайму.

— Гей! — підхопив принц Енні під руку.— Нумо танцювати!

Вона посміхнулась і вийшла за ним на середину кімнати, а я дивився, як Пуніт смикається, і його рухи нагадували мені конвульсії контуженого солдата. Більше ніхто, здається, нічого дивного не помітив. Йому навіть плескали в долоні.

— Що він робить? — поцікавивсь я в Кармайкла.

— Це називається «індичий крок»,— пояснив той, ковтнувши віскі.— Американський танок, який припав принцу до душі.

— Ноги заплітаються, як у того п’янички,— хмикнув я.

— Обережніше, щоб він не почув,— відповів посол.— Він вважає, що це напрочуд вишукано.

— Ваша Високосте, ви чудово танцюєте,— похвалила його Енні, коли музика скінчилася.— Де ви навчилися?

— На цьому самому місці,— відповів він, переводячи дух,— хоча вчитель мій був із Блекпула. Власне, люба моя, найкращих танцюристів можна знайти тільки у Блекпулі.

Він клацнув пальцями, і слуга у лівреї приніс на срібній таці пляшку «Дон Периньйон» і дюжину келихів. Принц узяв один і передав його Енні, взяв і собі.

Він зробив ковток і розреготався.

— Сьогодні радіймо і забуваймо про все!

Я взяв два келихи і пішов до Даве. Той ввічливо відмовився:

— Дякую, але я не п’ю.

— Мені здавалося, що при дворі всі п’ють,— здивувавсь я.

— Не всі,— відповів він.— Хтось має залишатися тверезим, щоб переконатися, що принц безпечно дістанеться до свого ліжка.

— Нянька для спадкоємця трону? — підняв я брови.— Хіба це робота для прем’єр-міністра?

— Ну,— зітхнув він,— скажімо, я роблю трохи більше за вашого містера Ллойда Джорджа[26].

— Тоді влаштовуйтеся зручніше,— порадив я.— Не схоже, що принц сьогодні квапиться у ліжко.

Я озирнувся на інших. Кармайкли приєдналися до принца й Енні у центрі кімнати, хоча, якщо вірити обличчю містера Кармайкла, зробив він це не зовсім добровільно.

— Ви не танцюєте? — поцікавився диван.

Я кивнув на Пуніта:

— Так я точно не вмію.

Я допив шампанське, вибачився і пішов до виходу, прихопивши по дорозі Не Здавайся.

— Ходімо, сержанте. Мусимо знайти звіт.

Тридцять сім

Увійшовши до кімнати, я витяг із кишені коробку сірників і запалив один. Затремтів вогник, освітив величезний кабінет, розбитий на дві частини: неофіційна, з канапами та журнальним столиком, і на сходинку вища — робоча, більшу частину якої займав дерев’яний письмовий стіл. На стінах вишикувалися на портретах раджі та рані в королівських регаліях, на підлозі лежало кілька килимів. За столом нічого, крім стільця, не було.

— Де ж сейф? — запитав Не Здавайся.

— Перевірте під столом,— порадив я.

Сірник догорів, і я задмухнув його, полум’я ледь не обпалило мені пальці. У куточку стола стояла бронзова лампа під смарагдово-зеленим абажуром. Не Здавайся зачинив віконниці й увімкнув лампу, освітивши кімнату приглушеним зеленкуватим світлом. Паперів на столі не було.

Не Здавайся відсунув шухляди, почав їх обшукувати. Я тим часом оглядав кімнату, шукаючи місце, де міг би стояти захований сейф.

Він витяг кілька документів і заходився їх переглядати.

— Нічого,— урешті-решт сказав він, не відриваючи погляду від документів.— Знайшли сейф?

— За портретами нічого,— відповів я,— а де ще можна заховати, навіть не знаю.

— Може, полковник помилився?

— Сейф має бути десь тут,— не погодивсь я.

— Але якщо його немає ні під столом, ні на стінах, де ж він?

— Не знаю,— зізнавсь я.

Не Здавайся був зайнятий паперами на столі. Я підійшов ближче.

— Знайшли щось?

Він підвів очі.

— Скажіть, що ви щось знайшли.

— Гадаю, що це дані геологічної розвідки.

— Мають якесь відношення до алмазних копалень?

— Не можу сказати, сер.

— Ну, це краще, ніж нічого. Беріть їх і ходімо,— сказав я, вимкнувши лампу.

Він підвівся зі стільця, і ми пішли через темну кімнату до дверей. Жоден із нас не подумав про сходинку між робочою частиною кабінету і зоною відпочинку. Звернули б ми увагу на неї, усе скінчилося б зовсім по-іншому.

Я йшов на кілька кроків попереду, тож першим оступився й упав. Незграбно приземлився і поморщився від болю в лівій нозі. За мить поруч зі мною розлігся Не Здавайся.

— Чорт! — прошепотів я, потираючи гомілку.— З вами все гаразд?

— Так, сер. А з вами?

Я повільно встав і обережно переніс вагу на ліву ногу, із полегшенням зітхнув.

— Здається, так. Який дурень придумав влаштувати сходинку посеред кімнати?

Не встиг Не Здавайся нічого сказати, як я вже знав відповідь. Пошкандибав назад до столу й увімкнув лампу.

— Он той килимок,— наказав я.— Допоможіть відсунути його.

Разом із сержантом ми скрутили килим за столом. Я опустився навколішки, щоб краще роздивитися, і помітив прямокутну панель у підлозі, десь фут завширшки. З одного боку був невеличкий отвір, точнісінько якраз для пальця. Я обережно підняв панель і поклав її на підлогу поруч. Під нею лежала сіра металева скринька з бронзовим диском, на якому було вигравірувано «Фіше, Париж». Я озирнувся на Не Здавайся.

— Вуаля! — вказав я на отвір у підлозі.— Один сталевий вогнетривкий сейф!

Я витяг із кишені менший ключик і вставив його в замок.

У сейфі лежало кілька тоненьких сірих тек, маленький оксамитовий кисет і револьвер, який, дякувати полковнику Арорі, я упізнав: кольт, ідентичний тому, з якого стріляли в принца Адгіра. Не чіпаючи зброю і кисет, я взяв теки і передав їх Не Здавайся. Він сів за стіл і почав гортати папери першої теки.

— Щось є? — не витримав я.

— Бюджет.— Він закрив теку і відклав її вбік, відкрив