Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

Я знаходжусь перед дзеркалом і розглядаю своє відображення. Навколо мене всі метушаться, та я спокійно стою і не рухаюсь. Проста, нічим не прикрашена біла сукня обтягує талію, волосся акуратно заколене догори, лише декілька закручених пасм вільно звисають залишені навмисно. Галя каже, що вони придають обличчю чарівності.

-         Доню мені аж не віриться. Все так швидко відбувається, - підходить до мене схвильована мама і обіймає за плечі.

Вона одягнена в свою найкращу сукню, волосся красиво вкладене, а на обличчі нанесений яскравий макіяж. Я повідомила їх з батьком незадовго до весілля. Пояснила, що святкуємо скромно і без великої кількості гостей. Спочатку вона бідкалась, а як же родичі, та згодом змирилась. Все ж таки це наш з Давидом день і нам вирішувати.

-         Краще швидко ніж ніколи, - викрикує позаду Галя. Вона єдина підтримала мене за скромне весілля і допомогла все організувати.

В кімнату стукають і з-за дверей показується голова Василя.

-         Нумо дівчата закругляйтесь, - командує він. – Давид під’їжджає. Виходимо у вітальню.

Я різко розвертаюсь. Серце прискорює ритм і відчуваю легке хвилювання. Ще трохи і я зможу назвати Давида законним чоловіком.

Мама мене цілує, Галя підбадьорюючи киває і я глибоко вдихнувши, іду до виходу.

Давид з’являється у чорному костюмі і білій сорочці з букетом чудових квітів у руках. Ми зустрічаємось поглядами і його обличчя розпливається у радісній посмішці. Усі для мене перестають існувати, лише є він, і хочу тонути в його очах вічно.

Ми разом виходимо з Василевого будинку, в котрий я більше не повернусь. Сідаємо у автомобіль мого брата. Василь за кермом, ми позаду. На лобове скло падають пухкі білосніжні сніжинки. Я заворожено дивлюсь на перший снігопад.

Біля РАКСу  нас зустрічають Давидові родичі. Олександр Петрович з дружиною стримано нас вітають. Невисока, білява жінка зацікавлено мене розглядає. Вперше зустрічаю свою майбутню свекруху. Погляд свекра, як завжди прискіпливий і трохи не задоволений. Ми відмовились від будь-якої помочі і вирішили зіграти невеличке весілля за свій кошт. Прийшлось довго відбиватись від моїх і його батьків. Та ми стояли на своєму. Незалежні, значить незалежні в усьому.

-         Треба бути дурепою, щоб відмовитись від батькових грошей, - якось заявила мені Аліса. – Ти навіть не уявляєш, яке б весілля він би забабахав.

-         Нічого ти не розумієш, - лише відповіла їй, а та роздратовано фиркнула.

Офіційна частина пройшла швидко. Я і не опам’яталась, як вже з обручкою на пальці виходжу разом з своїм чоловіком. І всі вітають, бажають щастя, достатку і діточок.

Ми святкуємо у маленькому, затишному кафе, яке нам люб’язно придоставив товариш Василя і не взяв великої плати.

Весь вечір грає музика, гості їдять, п’ють, танцюють, а ми з Давидом насолоджуємось одне одним. Я задоволена скромним святом, чоловіку теж подобається.

-         Головне, що ти тепер моя дружина. Інше не важливо, - пристрасно говорить і цілує, коли ми танцюємо повільний танець.

Гості приєднуються до нас, кружляють навколо парами, дарують веселі посмішки. А я відчуваю себе щасливою, як ніколи у світі.

Потім на танець мене запрошує батько Давида. На мить я навіть вагаюсь, та глянувши на чоловіка погоджуюсь. Давид спокійний, значить і я спокійна.

-         А знаєш, ти виявилась не такою, як я сподівався, - починає розмову Олександр Петрович.

Він кружляє мене у повільному танці. Одна рука на талії, інша стискає мою долоню, між нами пристойна відстань. Я заглядаю у зелені очі. Ми не розмовляли з ним від тоді, як він викрав мене. Давид з ним спілкувався за моїм проханням, спільну мову їм відразу не вдалось знайти, та згодом все заспокоїлось. Вони знайшли між собою компроміс, ворожнечу припинили, хоча Давид ще досі на сто відсотків не довіряє йому.

-         І на що ви надіялись? – цікавлюсь.

-         Спочатку я думав, що ти звичайна дівка, яка хоче за рахунок мого сина вилізти зі злиднів, - він робить паузу, спостерігає за моєю реакцією. Я не дивуюсь, саме так і думала. – Я все чекав, коли ти проявиш свою справжню натуру і покажеш свою меркальтильність. Час йшов, а ти не проявляла ніяких ініціатив.

-         А що я по вашому мала робити? Вимагати подарунків, діамантів? – обурююсь на його слова.

Чоловік сміється, показуючи білі зуби. Його обличчя покривається мімічними зморшками, очі весело блистять.

-         Хоча б так, - нарешті відповідає. – Але ні. Ти виявилась звичайною ще й гордовитою. Відмовляєшся від моїх грошей.

-         Від грошей відмовляється Давид. Я на них не маю ніякого права. А зараз ми вже подружжя і самі заробимо на свою сім’ю.

Якусь мить чоловік вдивляється в моє обличчя задуманим поглядом.

-         Тепер я бачу, що мій син не дурень і правильну вибрав дружину, - він замовкає, потім нахиляється трохи вперед і продовжує. – Я тобі вдячний, що допомогла помиритись з Давидом.

-         Мені це коштувало свободи, - намагаюсь жартувати і махаю рукою, на якій виблискує обручка.

Авжеж, заміж за Давида я б все одно вийшла.

Потім до нас з Давидом підходить захмеліла Аліса. Вона важко сідає навпроти і з сумом в очах дивиться спочатку на брата, а згодом і на мене.

-         Можна я буду до вас приїжджати в гості? – молить своїм тонким голоском.

-         Якщо будеш поводитись добре, - хмуриться Давид і я штовхаю його у лікоть, дарую йому виразний погляд.

-         Авжеж, можна, - посміхаюсь їй. – Наші двері завжди для тебе відкриті.

-         Ти дуже добра, Надю, - вимовляє і знову біжить танцювати.

-         Дивись, бо потім не спекаєшся її, - попереджає мене чоловік.

По закінченню гулянки, пізно в ночі, гості роз’їжджаються, а ми з Давидом їдемо додому. Невеличка однокімнатна квартира, котру він знімає, на ближче майбутнє тепер стане нам затишним домом.

Ледь переступаємо через поріг, як мій чоловік кидається на мене з палкими поцілунками.