Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Вона опустила очі.

— Бачу, ви не розумієте… Мені було так соромно. Так соромно! Гаррі Квеберт, великий письменник із Нью-Йорка, знехтував моєю дочкою заради п’ятнадцятирічної шмаркачки. Моєю дочкою! Як мені було, га? Таке приниження! Таке приниження! Я розпустила чутки, що в Дженні з Гаррі все гаразд, то уявіть, що б усі сказали… Та й Дженні була в нього така закохана. Вона померла б, дізнавшись. Ото я й вирішила тримати все в таємниці. Бачили б ви мою Дженні на літньому балу наступного тижня. Така сумна, хоч і під руку з Тревісом…

— А що ж Пратт? Як відреагував, коли ви сказали йому про ту записку?

— Пообіцяв провести розслідування. Я ще раз йому нагадала, коли дівчинка зникла, і він погодився, що це може бути доказ. Біда в тім, що за той час аркуш зник.

— Як це — зник?

— Зберігала його в сейфі у «Кларксі». Відімкнути його могла тільки я. Та на початку серпня 1975 року той аркушик раптом зник. Нема записки, нема і доказу проти Гаррі Квеберта.

— Хто міг узяти його?

— А хтозна! Я й досі нічогісінько не можу второпати. Величезний суцільний сейф, ключ був лише у мене. Там зберігалася вся бухгалтерська звітність «Кларксу», платня і трохи готівки для замовлень. Якось уранці я виявила, що аркуша там уже нема. І жодних слідів уторгнення. Все на місці, нема лише того клятого клаптя паперу. Як таке могло статися, не розумію.

Я записав її слова: історія ставала дедалі цікавіша. І поставив ще одне запитання.

— Скажіть, пані Квінн, що ви відчули, дізнавшись про почуття Гаррі до Ноли?

— Лють і відразу.

— А вам не спадало на думку спробувати помститися Гаррі, надсилаючи йому анонімні листи?

— Анонімні листи? Хіба я схожа на людину, яка здатна чинити таку гидоту?

Я не став наполягати і розпитував далі.

— Як гадаєте, у Ноли міг бути зв’язок з іншими чоловіками в Аврорі?

Вона мало не захлинулася холодним чаєм.

— Оце вже маячня! Чистісінька маячня! Вона була хороша дівчинка, така мила, послужлива, працьовита, розумна. Що ви оце вигадуєте якісь дурнуваті масні історії?

— Я лише запитав. Ви знаєте чоловіка на ім’я Елайджа Стерн?

— Авжеж, — відказала вона, мовби йшлося про щось цілком звичне. І докинула: — Він був власником перед Гаррі.

— Власником чого?

— Будинку, звісно ж, Гусячої бухти. Дім належав Елайджі Стернові, раніше він туди регулярно навідувався. Здається, то був родовий маєток. Колись Елайджу можна було частенько зустріти в Аврорі. Потім він успадкував батькову справу, йому стало ніколи, і він почав здавати Гусячу бухту в оренду, і врешті продав дім Гаррі.

Я не вірив своїм вухам.

— Гусяча бухта належала Елайджі Стерну?

— А певно. Що з вами, нью-йоркський парубче? Ви геть пополотніли…

*

У понеділок, 30 червня 2008 року, о десятій тридцять ранку, в Нью-Йорку на п’ятдесят першому поверсі хмарочоса видавництва «Шмід і Гансон» на Лессінґтон-авеню Рой Барнаскі розпочав щотижневу нараду зі своєю секретаркою Маризою.

— Маркус Ґольдман сьогодні мав надіслати вам рукопис, — нагадала Мариза.

— Гадаю, ви нічогісінько не отримали…

— Нічогісінько, пане Барнаскі.

— Я так і думав, розмовляв з ним у суботу. Ото вже впертюх. Усе марно.

— Що мені робити?

— Сповістіть про це Річардсона. Скажіть, що ми подаємо позов у суд.

Цієї миті в двері постукали: Маризина помічниця дозволила собі урвати нараду. В руках у неї був аркуш паперу.

— Я знаю, що у вас нарада, пане Барнаскі, — сказала вона, — та вам допіру надійшов мейл і, здається, дуже важливий.

— Від кого це? — роздратовано спитав Барнаскі.

— Від Маркуса Ґольдмана.

— Від Ґольдмана? Дайте сюди негайно!

Від: [email protected]

Дата: понеділок, 30 червня 2008 року, 10:24

Дорогий Рою!

Ця книжка — не казна-що, написане з метою привабити публіку, користуючись загальним ажіотажем.

Ця книжка — не тому, що її вимагаєте ви.

Ця книжка — не для того, щоб порятувати мою шкуру.

Ця книжка — бо я письменник. Ця книжка розповідає про реальні речі. Ця книжка — про людину, якій я зобов'язаний геть усім.

У додатку ви знайдете її перші сторінки.

Якщо вам сподобається, зателефонуйте.