Читати книгу - "Заспокійливе для химери, Козел Валерія"

- Батьку, я не розумію…

- А ти що, думала, що лишатимешся тут? – губи графа викривились у злісній усмішці, - о ні, доню. Ти зруйнувала працю багатьох років мого життя, люба. Думаєш, я дозволю тобі тут щасливо проводити дні? Ти використаєш всі ресурси Сіалів, аби відновити те, що знищила! Завтра ти скажеш своєму чоловіку, що хочеш повернутися додому. І ти будеш дуже переконлива. Хочеш? Можеш цю свою химеру-фрейліну взяти із собою! Зрозуміло?!

- Граф Вієрте, - заговорила Персія, - ви забуваєтесь.

- Що? Мені вказуватиме фрейліна?!

Очі Елетти засяяли у вечірніх сутінках, на щоках проявились химерні лусочки, погляд став важким.

- Ви говорите з Великою герцогинею Елібрійською! – прогарчала вона, - як вірна піддана роду Сіаль, я не можу це проігнорувати!

- Я говорю зі своєю донькою! Знай своє місце! – прошипів у відповідь граф, - Айшес, вгамуй свою слугу! І відповідай. Ти зрозуміла, що маєш зробити?!

- Та як ви!..

- Досить, Персія, - підняла руку Айшес і Елетта миттєво замовкла.

- Вже краще, - самовдоволено проговорим Регулус, - що ж, а тепер будь хорошою дівчинкою, йди до свого чоловіка і повідом йому, що завтра ти…

- Ні.

- Що?!

- Я сказала – ні, - сталевим тоном проговорила Айша, - я нікуди не поїду.

- Забула, з ким говориш!? – розлютився Вієрте-старший.

- Ці ви забулись, - голос Айши був рівний та впевнений, - попри всю повагу до вас, батьку… я більше не Вієрте. Я Айшес Лілейн Сіаль, герцогиня Елібрійська! І я не дозволю наказувати мені або ж моїм підлеглим!

- Що ти собі думаєш?!

- Якщо у вас є прохання до герцогської родини,  надсилайте офіційний запит. Ми обов’язково його розглянемо, - спокійно продовжувала Айшес, - якщо ви забажаєте побачити мене у своєму домі – я чекатиму офіційне запрошення. Сподіваюсь, ми прояснили це непорозуміння?

- Ти… - граф побагровів, - ти!..

- Леді Елетта, - Айшес дивилась в очі батькові, - накажіть слугам провести графа з родиною до їх покоїв. Прослідкуй, будь ласка, щоб всім було комфортно.

- Як накажете, міледі, - вклонилась Персія.

Сама ж Айшес повернулась і пішла геть. Серце її скажено калатало у грудях. Чи йшла вона колись поперек батьківського слова? Чи могла колись у минулому так зухвало постояти за себе? Їй було страшно. І водночас, так спокійно, наче кайдани, що тримали її, стали слабшими. «Хочу скоріше його побачити» - промайнуло в її голові.

***

Сімона та дві її підлеглі покоївки переодягли Айшес. Коли вона прийняла ванну, вони натерли її шкіру ароматним маслом та розпустили волосся. Сімона натхненно зітхала і квапила дівчат. Коли вони пішли з покоїв, Айшес відкрила свою шкатулку і торкнулась кінчиками пальців зачарованої лілеї. Енергетичні кристали в усьому маєтку вже погасли. Лише  її покоях все ще мерехтіло слабке світло.

Двері відчинились без стуку. Лукас зайшов у кімнату тихо, наче великий кіт. У місячному сяйві його волосся відблискувало наче коштовні рубіни. Айшес стояла у вікна, її фігура обрамлена м'яким світлом магічних кристалів, а волосся спадає на плечі. Від її вигляду, у Лукаса перехопило дихання. Він зробив крок до неї і зупинився, наче боючись порушити цей чарівний момент. Айшес обернулась і зробила крок до нього. Він простягнув руку і лагідно торкнувся її щоки.

- Ти така красива… - прошепотів він.

Айшес мовчала. Обличчя її почервоніло, але у напівтемряві кімнати Лукас цього не побачив. Але у світлі кристалів він помітив, що очі її блищать.

- Я не торкнусь тебе, якщо ти цього не хочеш, - він відсторонився, але Айшес вхопила його за руку.

- Чому ти… одружився на мені? – запитала вона пошепки.

- Важко пояснити, - розгублено зізнався Лукас.

- Справа лише в моїй магії?..

- Ні! – Лукас похитав головою, - ні… твоя магія… взагалі ні до чого! Мені просто… важко пояснити… якщо б ти тільки дала мені можливість показати тобі, що мої почуття щирі…

- Пробач, - Айшес опустила погляд, - я не мала питати… я маю бути вдячна…

- Ні, ні, Айша, ні! – Лукас обережно поклав руки їй на плечі, - це я маю бути вдячний тобі. За те, що ти тут. За те, що дозволяєш мені бути поряд. Дай мені час. Я все поясню, я знайду можливість все тобі пояснити… присягаюся! Просто дай мені шанс…

- Я… ти ж знаєш, у чому мене звинувачували на батьківщині? – раптом запитала Айшес, - і мене було покарано… я дещо хочу тобі показати.

Вона відступила на декілька кроків назад, під промені місячного сяйва, обернулась до нього спиною і потягнула за шовкову стрічку, яка тримала її сорочку. Біла тканина сковзнула по її плечах, оголивши розсічену павутиною шрамів спину. Вона обіймала себе за плечі, тримаючи сороку, нігті її впивалися в шкіру. Вона знала, що шрами потворні. Так не має виглядати спина аристократки. Їй було соромно і боляче.

- Я зовсім не красива, - прошепотіла вона, - я просто державна зрадниця…