Читати книгу - "Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин"

Ліна і Лоло виглядали з лісу і не наважувалися підійти до замку.

– Як нам потрапити в середину? – запитала Ліна, яка щойно зрозуміла, що в неї взагалі не було ніякого плану.

– Може спробуємо через паркан перелізти? – запропонував Лоло.

– А якщо нас тіні побачать?

Аж раптом щось зашаруділо в кущах. Ліна і Лоло підскочили від несподіванки, а з кущів показалося щось волохате. Це був домовик.

– Один, два, три, чотири, – бурмотів він собі під ніс, – п’ять. П’ять кущів молодої кропиви буде сходити. Малувато щось, малувато.

– Сірошерст! – скрикнула Ліна.

– А-а-а! – закричав домовик і кинувся назад в кущі.

– Сірошерсте, стривай! Не бійся, це ми, – Ліна присіла навколішки і поповзла за ним.

Домовик зупинився і повернувся до неї.

– А, це ви, Ліна Закревська. Я вас не впізнав, думав, що це хтось із людей мене помітив. Я вперше за довгий час вирішив із замку вийти. Там тепер навіть у моїй нірці не може бути безпечно.

Сірошерст виліз із кущів, а Ліна піднялася на ноги і обтрусила коліна.

– Як добре, що ми тебе зустріли, – сказала вона, – нам потрібно в Половецький замок потрапити. Ти нам допоможеш?

– В Половецький замок? Навіщо вам туди?

– Хтось забрав нашого друга Олега.

– Ех, – зітхнув Сірошерст, – навряд чи вам вдасться йому допомогти. Тіні розповзлися вже по всьому замку. Краще б вам туди не потикатися.

– Не можемо – він наш друг, – сказав Лоло.

– То допоможеш? – знову запитала Ліна.

Сірошерст трохи задумався, а тоді відповів.

– Ну добре, я покажу вам один таємний хід в замок, йдіть за мною. Але далі в замку ви самі.

І Сірошерст повів їх до круч. Там вони по камінню спустилися до річки. Вже на березі Сірошерст підійшов до найбільшої кручі що нависала над ними і тричі поплескав своєю долонькою по найбільшому каменю. Камінь задвигтів і посунувся, а Ліна і Лоло побачили перед собою тунель.

– Ходімо, – сказав Сірошерст.

Він плеснув у долоні і перед ним з’явилася вогняна куля яка освітлювала їм шлях. В кінці довгого тунелю була стіна. І якби не Сірошерст, Ліна і Лоло ніколи б не побачили маленькі дверцята, що були в половину їхнього зросту. Сірошерст відчинив їх і ввійшов, а дітям довелося пролазити крізь них повзком. Нарешті вони вийшли у якійсь кімнаті.

– Ну все, ми прийшли, – оголосив Сірошерст.

В повітрі щось загуло і Сірошерст аж зіщулився весь.

– Бувайте, мені вже час, – сказав він і зник.

– Стривай, – покликала його Ліна, – скажи нам хоч куди іти.

Та Сірошерста вже не було. Діти почали оглядатися навколо. Це була кухня. Тут був кухонний стіл, тумби та полички наповнені різним кухонним приладдям. Як і у всьому замку, тут було темно. Лоло дістав свого ліхтарика і ввімкнув.

– Добре що я постійно його ношу, – сказав він.

Вони вийшли з кухні. Коридор, яким діти пішли, вів їх повз велику залу. Вона була пуста. Лише в кутку їм здалося що хтось сидить. Діти злякалися і Лоло посвітив туди ліхтариком. Та це було лише старе крісло. Вони полегшено зітхнули, а Ліна почала розглядати кімнату.

– Це мабуть мала би бути їдальня, – сказала вона.

– Ходімо краще швидше звідси, – відповів їй Лоло, помітивши як щось темне промайнуло повз світло його ліхтарика.

Вони знову повернулися в коридор. В повітрі чувся якийсь свист, але діти йшли далі, сподіваючись що це просто вітер. Та раптом Лоло дуже чітко почув цей свист позаду себе. Він обернувся і побачив настільки чорну постать, що вона навіть виділялася з усієї темряви.

Він ще не встиг зрозуміти що саме він побачив, як його голос закричав Ліні:

– Біжімо!

І вони побігли вперед не знаючи куди. Свист позаду них став сильніший. Аж раптом попереду замелькала ще одна тінь. Вони не могли зупинитися і не знали що робити. Та на щастя Ліна помітила прохід в стіні біля неї. Вона схопила Лоло за руку і потягла туди. Це виявилася маленька кімнатка зі сходами нагору. Діти вибігли на другий поверх і вперлися прямо в стіну.

– А-а-а! – раптом закричав Лоло і Ліна побачила що тіні схопили його і потягли кудись коридором.

– Лоло! – скрикнула вона, і хотіла була бігти за ним.

Аж тут хтось схопив її за плечі і потягнув назад. Дівчинка не втрималася і впала, а тоді відчула як хтось за руки потягнув її по підлозі в якусь кімнату. Двері в кімнату зачинилися і Лоло та тіні залишилися за ними. Ліну одразу вскочила на ноги. Спершу дівчинці здалося що в кімнаті нікого немає і вона почала поглядом шукати того, хто потягнув її. На столі горіла свічка, але все одно в кімнаті було досить темно. Нарешті вона помітила якусь постать біля шафи.

– Рута, це ти? – запитала Ліна.

– Так, – відповіла Рута, – я хотіла допомогти тобі. Сюди тіні не можуть зайти.

Ліна озирнулася на двері.

– Там же була стіна коли ми підійшли.

– Наш домовик Сірошерст зачаклував двері, щоб тіні мене не знайшли. Я тут ховаюся від них, Сірошерст приходить провідувати мене і приносить мені їжу.

– Ховаєшся? – здивувалася Ліна. – Хіба тіні не слухаються тебе і твого дядька?

– Ні звичайно, чого б вони мене слухались? Вони слухаються тільки Лелю.

Вони обоє замовкли. І Рута додала:

– Я знаю, ти думаєш що мій дядько лихий і що це він випустив тіні. Але це не він, а я зробила. Це я випустила тіні. Та я не хотіла нікому завдавати шкоди, чесне слово. Леля сказала що нічого страшного не станеться, а ще пообіцяла навчити мене готувати зілля яке зніматиме моє прокляття. Та вона обманула мене. Дядько дуже розсердився, коли дізнався. Якби ж я тільки знала як все виправити.

– Але навіщо тоді ти викрала дітей і потім Олега?

– Я хотіла їх трохи провчити, та моє заклинання якось неправильно спрацювало. Чари вже мали б зникнути коли я втратила свою магію. Я випустила їх, але вони розбіглися по всьому замку, а тоді прийшла Леля, – відповіла Рута. – А Олега я не чіпала. Перетворювалися лише ті, хто грав в гру, а він не грав.