Читати книгу - "Леді Африка"

— Це твоя єдина дитина, Джеббта?

— Це наймолодша. А ваші діти, мемсагіб?

— У мене їх немає.

— Ви одружені?

— Ні. Більше ні.

Вона похитала головою, неначе хотіла сказати, що розуміє, але це була лише ввічливість. На подвір’ї було розведено вогнище, жовті язики полум’я лизали боки чорного горщика, запах вареного зерна з нього збудив у мені голод, якого я вже давно не відчувала.

— Я приїхала побачитися з арапом Рутою. Він десь поруч?

— Ні, мемсагіб. Він на полюванні з іншими.

— Так, звісно. Скажи йому, що я приїздила та питала про нього, добре?

— Добре. Йому буде дуже шкода, що він не зміг зустрітися з таким другом.

Моло стояв на плато верхньої частини ескарпу Мау — за тридцять кілометрів на північний захід від Нджоро та на три тисячі метрів ближче до зірок. Цим і відрізнялася ця місцина від моєї домівки — більшою висотою. Крижані потоки пробивалися крізь густі зарості папороті; пухнасті вівці паслися на пологих, вкритих туманами пагорбах. Я проїздила ферми, здебільшого засаджені персидськими ромашками; метри і метри білих хризантем, які добре росли в гірській місцевості — їхні голівки, висушені та подрібнені на порошок, використовували як інсектицид. Нині ж вони просто вражали красою — круглі, вкриті квітами кущі нагадували снігові замети. У горах бував і справжній сніг, тож я замислилася, чи готова до цього.

Невеличке село виявилося купкою пошарпаних дерев’яних будинків і крамничок (вкритих де бляхою, а де й соломою), добре втоптані вулиці здавалися холодними. Ця місцина мала більш суворий вигляд порівняно з Нджоро, Накуру чи Ґілґіл, і я відразу побачила, що полюбити її буде складніше. Зупинилася біля першого-ліпшого кафе, поряд із яким прив’язала Пегаса, та ввійшла, щоб розпитати про «Вестерленд». Тут і отримала відповідь на всі свої запитання, навіть більше: сусідній маєток «Інґлвуд Фарм» належав містерові та місіс Карсдейл-Лак — незграбній парі, з якою я познайомилася рік тому на мисливській вечірці Карен. За ті кілька днів, які ми провели разом, я не робила жодних спроб розвинути наші стосунки, але тепер, дорогою до «Вестерленду», мені спало на думку, що варто скористатися цією нагодою. Заздалегідь обдумала, що маю сказати; мій задум припускав трохи брехні, але, напевне, багато про що їм міг розповісти мій вигляд, та й сама поява в цих місцях. Я була в собі впевнена: знала свою роботу й могла це довести, потребувала лише трохи часу й довіри.

Кузен Кокі, Джеррі, виявився приємним та врівноваженим хлопцем. Кокі вже наспівала мені дифірамбів у довгому листі, й він погодився спробувати довірити новоприбулій дворічного гнідого на кличку Барон, яким володів разом зі своїм тіньовим партнером Томом Кемпбеллом Блеком. Барон досі не дуже впевнено почувався на іподромі, але мав іскру в очах та вольовий характер. Я знала, що зможу з ним упоратися так само, як і з однорічним жеребцем Вреком, чиїм плідником був Кемсіскан — колишня зірка племінного реєстру мого батька. Врек належав Карсдейл-Лакам, які також зважилися ризикнути й довіритися мені. Ще вони дали мені спритну кобилку Мелтон Пай, хатину на своїй землі та одного зі своїх служників, який міг би виконувати обов’язки конюха.

— Якщо у Врекові тече кров Кемсіскана, він обов’язково стане переможцем, — пообіцяла я, коли вони прийшли подивитися на наші тренування.

Джордж Карсдейл-Лак палив пряні сигари, й у оборі навколо витали пахощі гвоздики, що нагадувало про різдвяні вечори. Його дружина Віола весь час пітніла навіть у прохолодному Моло, постійно мала при собі безліч паперових віял, та все одно її комірці завжди були вологими. Вона стояла обіч доріжки, поки я з Вреком робила пробіг на два кілометри на середній швидкості, а по тому, як я зупинилася та поставила його перед ними, промовила:

— Ця справа жінці не дуже пасує. Ти не боїшся огрубіти?

— Ні. Ніколи навіть не думала про це.

Вона мала майже ті самі звички, що й Емма Орчардсон. Якщо їй дозволити, думала я, вона б могла піти далі та запропонувати мені носити капелюшки й рукавички, але моя недостатня жіночність не матиме жодного значення, якщо Врек стане переможцем і принесе добрі гроші. Я мала всього кілька місяців, щоб до липня підготувати його й випустити на перегони «Продюс Стейкс», які мали відбутися в Найробі. Я звеліла собі до того часу працювати не покладаючи рук і ні на що не відволікатися.

Поринути з головою в тренування у Моло було легко. Я вставала до світанку, цілий день працювала, а потім, знесилена, падала в ліжко. Лише іноді, пізно вночі, дозволяла собі думки про клуб «Матайґа» й про те, що там зараз відбувається: як жартує Берклі, що він п’є, у що вдягнені жінки на танцях або за чаєм та чи згадує хтось моє ім’я бодай мимохідь. Якщо ніч тягнулася довго, а сон не приходив, я втрачала пильність і починала думати про Деніса. Можливо, зараз він схилився над круглим кам’яним столиком в одному з низьких шкіряних крісел Карен, читає Волта Вітмена чи слухає нову платівку на грамофоні. А може, попиває добрий віскі у своєму казковому будинку в «Матайзі»; він міг також поїхати в Конґо чи в землі масаї по бивні, антилоп куду або лева і, можливо, зараз дивиться на ті самі зірки, які бачу зі свого вікна я.

Наскільки близькими можуть бути для нас люди, коли вони так далеко — по той бік мапи, наскільки незабутніми!

38

У Моло рідко можна було зустріти автомобілі, оскільки ця місцевість відставала від Найробі так само, як Найробі відставало від Лондона. Сюди було нелегко дістатися, крутий укіс перетинав шлях. Не найкраще місце для виходу авта з ладу. Я мусила хоча б запропонувати допомогу, хоча й не була впевнена, що здатна щось із цим вдіяти.

— Вам потрібна допомога? — гукнула я з сідла.

— З якого дива?

Він вистромив голову з-під капота, витираючи чорні від мастила руки об засмальцьовану шмату. Виявився молодиком із цілою копицею дуже темного волосся. Від його тонких губів