Читати книгу - "Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова"

Мати Давида Лінда зітхала, дивилася на наші поєдинки і думала, що з віком ми станемо парочкою. Дідусь на це ледь помітно посміхався і не коментував. Він то знав, що я закохана в декого одного і не відступлюся. Але дружити з Давидом це не заважало. Алексу я відразу розповіла про нового друга, з яким добре побитися. Він зітхнув і видав:

— Бідний хлопчина.

— Ти його жалієш?

— Трохи. Нічого, він досвіду з тобою швидко набереться в поєдинках, і я буду всерйоз переживати вже за тебе.

— Нік та інші дорослі стежать за нами і не дають жартівливій бійці перерости в серйозну бійку. Я хоч зрозуміла, як це — битися в другій іпостасі.

Коли прийшов час брати відпустку, Алексу дали нове завдання, і він не зміг навідатися в гості. Потім дали відпочити лише кілька днів і порадили найближчими роками не залишати регіон, у якому він працює, а мої рідні не пускали мене до нього.

— Вас не зрозуміють, — мама м'яко проговорила очевидне.

— Коли в мене будуть маленькі братики чи сестрички?

— Ти так цього хочеш?

Я промовчала і просто знизала плечима. Мені хотілося, щоб крім мене їм було про кого думати. Мабуть, підлітковий вік з його перебудовами підкрадався раніше, ніж мама про це говорила.

— Видам тебе заміж і тоді подумаю про немовля, — приголомшила матір, — а то знаю я підлітків, придумують собі того, чого немає.

Мене міцно обійняли і поцілували в маківку. Я розслабилася й обійняла маму у відповідь.

— Хочеш, ми знову сюди переведемося?

— Ні! Ти будеш занадто сильно нервувати через мої бійки і тренування. І тобі знову запропонували відрядження. Поїдеш?

— Поїду, Рік теж поїде зі мною, йому теж запропонували попрацювати в тому місті на час мого відрядження.

— Наскільки ви вирішили поїхати?

— Три роки, це мінімальний варіант.

— Ну до мене ви завжди зможете навідатися.

— Так.

Про зміни, які відбуваються з дівчатками, зі мною спочатку мама поговорила, а потім бабуся. Я мовчки слухала і не нагадувала, що я все чудово знаю. Але приємно було бачити, як змінюється тіло і з'являється талія, груди починають рости. Довелося переглянути свій гардероб і додати спортивні ліфи. Давид став першим, хто помітив мої зміни у фігурі. Напевно, тому що ми були приблизно одного віку. На його щастя, він не намагався мене лапати.

— Ти не туди дивишся! — заявила хлопцеві перед тренуванням.

— Туди, куди потрібно, — тихо огризнувся хлопець.

— Малий ще, щоб так витріщатися, — підколов його Нік. — Почали!

Погоняла я його тоді дуже добре. До сімдесяти років фігура стала жіночна з усіма належними вигинами. Мама, дивлячись на мене, зітхала і говорила:

— Яка ж ти в мене красуня!

Брати, бачачи мої зміни у фігурі, зависали, розглядаючи мене, і подумували перевестися у фортецю, щоб охороняти.

— Від кого? Давида я можу й сама побити. І Нік хвалить мої успіхи в боях. Потренуємося разом? Може, він надто хвалить?!

Дерек першим зголосився перевірити те, чого мене навчили. Але поєдинок на мечах вів так мляво, що я його ледь не відлупцювала за халтуру.

— Вибач, рука не піднімається на мою молодшу сестричку! Ти ж ще така крихітка!

Зашипіла на брата і миттю обернулася. Брат ледве встиг відстрибнути і теж обернувся. Ось тут уже підросле кошеня ганяло дорослого кота. Батько з Ніком дружно реготали з нас. Батько провів зі мною спаринг і на мечах, і врукопашну, і не шкодував дитинку.

— Молодець рідна! Ти добре використовуєш свої переваги, і брак фізичної сили компенсуєш швидкістю та спритністю. Добре обертаєш чужу силу проти супротивника. Пишаюся тобою!

Я із задоволеним криком стрибнула батькові на руки. Мене міцно обійняли.

— Ти нарешті відчуваєш себе адекватно віку, — прошепотів батько.

— Там би я була вже старенькою, — прошепотіла йому на вухо. — Мабуть, минула я, вже померла, а я нова, міцніє. Хочу ще двох братів перевірити, чи не злякаються поборотися.

Братці це чули і задоволено посміхалися. Ронбер, уже не щадив і не вівся на миле личко та тендітну фігуру. Ще й батько з Ніком підбивали нас і коментували техніку обох. Дерек, дивлячись на нас, заявив:

— Я завтра візьму реванш!

Після Ронбера попросила Януша провести зі мною спаринг.

— Януше, хочу щоб ти спробував застосовувати дар у поєдинку.

Батько з Ніком занервували.

— Впевнена?

— Я теж буду пробувати, дар застосовувати. Просто, раз він у нас є, повинні ж ми його в боях застосовувати. Я поки тільки, коли тікаю, дар застосовую. Хочу більшого навчитися і в боях вміти його застосовувати.

— Тоді це буде не зовсім перевірочний спаринг, а навчальний. Тому що я сестричка, вже вмію це робити. Мене Ялін навчив цього в академії. Стільки синців мені наставив, поки я освоївся.

— А чому мені не сказав?!

— Ти була занадто маленькою для бійок. Зараз уже готова, раз сама додумалася. Впевнена, що це просто зараз потрібно, а не завтра?

Я задумалася, логіка в словах брата була. Але хотілося ще побитися.

— Люба, у всьому потрібна міра, — нагадала лаковій мама.

Вона сиділа осторонь і намагалася спокійно дивитися на поєдинок.

— Гаразд, завтра.

— Втомилася? — запитав Януш.

Просто кивнула й обійняла його. Брати втрьох обійняли мене, через кілька секунд почула котяче торохтіння, що йшло від них. До наших обіймашок приєдналися ще мама з батьком.