Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

Коли її дитина народилася мертвою, вона не дозволила, аби моя здорова дитина зруйнувала нашу дружбу, вона ніколи не заздрила і не злилася. Щодня я приходила до неї із Маріанною, щодня впродовж року її скорботи. Здається, вона читає мої думки.

— Знаєш, — каже вона, — найжахливішим у моєму житті була втрата дитини після війни. Моє горе було нестерпним.

Вона замовкла. Ми сидимо пліч-о-пліч в тиші, переживаючи наш спільний та особистий біль.

— Здається, я так ніколи й не віддячила тобі, — каже вона. — Коли ми поховали мою дитину, ти сказала мені дві речі, яких я ніколи не забувала. Ти сказала: «Життя знову налагодиться». І ще ти сказала: «Якщо ти подужаєш витримати це, то витримаєш будь-що». Я повторювала собі ці фрази знову й знову.

Вона дістає зі своєї сумочки фотографії своїх дітей, двох доньок, що народилися в Ізраїлі на початку 1950-х.

— Мені було надто лячно одразу пробувати знову. Але життя якимось чином полегшує біль, гадаю. Я тужила й тужила. І потім зібрала докупи всю любов до своєї дитини і вирішила, що не буду сіяти цю любов у свою втрату. Я вирішила посіяти її в мій шлюб і потім у дітей.

Я тримаю в долоні її пальці. Тримаю чудову фотографію її насіння. Насіння мого власного життя та кохання було посіяно у непридатний ґрунт, та все одно пустило корені та дало паростки. Я дивлюся через стіл на Белу, думаю про наших дітей, про новину, яку нещодавно мені розповіла Маріанна — вони з Робом, її чоловіком, планують збільшити свою сім’ю. Наступне покоління. Там і житиме моя любов до батьків.

— Наступного року в Ель-Пасо, — проголошуємо ми, коли прощаємося.

Вдома я написала дисертацію та пройшла заключну клінічну інтернатуру у Військовому медичному центрі ім. Вільяма Бомонта у Форт Бліссі, штат Техас. Мені пощастило захищати в цьому центрі і магістерський ступінь, і докторський. Це було авторитетне та жадане місце, престижна установа, через яку пройшли найкращі з найкращих. Я не усвідомлювала, що найбільша користь з цієї можливості була в тому, що вона вимагала від мене заглибитися всередину себе.

Одного дня я приходжу на стажування, накидаю білий халат з бейджем «Докторка Еґер, відділ психіатрії». За час роботи в центрі ім. Вільяма Бомонта я заробила репутацію людини, ладної вийти за межі технічних вимог своєї посади — я була готова всю ніч залишатися з пацієнтом із суїцидальним нахилом, братися за найгнітючіші випадки, від яких інші ухилялися.

Сьогодні до мене записано двоє нових пацієнтів, обидва ветерани В’єтнаму, обидва з паралічем ніг. У них однаковий діагноз (травма спинного мозку нижньої Т-зони хребта) та однаковий прогноз (порушення фертильної та статевої функції, низька ймовірність повернення здібності ходити, неушкоджений контроль рук та тулуба). Дорогою до них я навіть не уявляю, що один з них матиме на мене вплив, що змінить моє життя. Спершу я знайомлюся з Томом. Він лежить на ліжку в позі ембріона, проклинаючи Бога та країну. Здається, він ув’язнений у своєму травмованому тілі, у своєму нещасті, у своїй люті.

Коли я заходжу до палати другого ветерана, то бачу там Чака — він не на ліжку, а в інвалідному візку.

— Цікаво, — каже він. — Я отримав других шанс у своєму житті. Чи це не дивовижно?

Він з голови до п’ят наповнений жагою до відкриттів та нових можливостей.

— Я сиджу тут у візку та можу виходити на ґанок, у будь-яке інше місце, і квіти тепер ближчі до мене. Я можу дивитися дітям прямо в очі.

Розмовляючи з моїми пацієнтами чи з аудиторією зі сцени, я розповідаю цю історію як приклад. Я кажу, що кожна людина наполовину Том і наполовину Чак. Ми потопаємо у втраті та гадаємо, що назавжди втратили і себе, і власну мету, що ми ніколи не оговтаємося. Та попри страждання та трагедії в наших життях — а насправді завдяки їм, — кожен з нас має здатність здобувати можливості, що перетворюють нас із жертв на воїнів. Ми можемо взяти на себе відповідальність за власні негаразди та власне одужання. Ми можемо обрати для себе свободу. Однак мені досі складно визнати, що в першу зустріч з Томом його лють пожвавила мене.

— Грьобана Америка! — кричав Том, коли я зайшла до його палати того дня. — Грьобаний Бог!

І я подумала про себе: він випускає свою злість. Я спіймала себе на тому, що його лють викликала в мені таку ж лють, необхідність виразити її, видати на-гора. Грьобаний Гітлер! Грьобаний Менґеле! Яке б то було полегшення. Але я ж тут лікарка. Я маю тримати образ, вдавати, ніби я все можу контролювати і маю рішення для будь-якої проблеми, хоч усередині я хочу бити кулаками в стіну, вибити ногою двері, кричати, плакати та валятися на підлозі. Я дивлюся на свій бедж «Докторка Еґер, відділ психіатрії» і на мить читаю на ньому «Докторка Еґер, самозванка». Хто я насправді? Чи я взагалі знаю себе? Я перелякана цим почуттям, маскою, що впала з мене, тим, якою зламаною я бачу себе, люттю, що вирує в мені. Чому я? Як таке могло статися? Моє життя було незворотно змінене, і я скаженію.

Я була в захваті, коли спостерігала за Томом, бо він так відкрито виражав те, що я ховала. Я надто боялася отримати у відповідь несхвалення та злість, боялася, що злість сама по собі перетвориться на руйнівну силу. Я не дозволяла собі своїх почуттів, боялася, що коли почну їх проявляти, то вже не зможу спинитися, що можу стати монстром. У якомусь сенсі Том був вільніший за мене, бо дозволяв собі відчувати гнів, вимовляти ті слова, якими я не дозволяла собі навіть думати, тим більше говорити їх уголос. Я хотіла впасти на підлогу та скаженіти разом із ним.

На власному сеансі терапії я обережно оголошую, що хочу спробувати, хочу дати волю гніву, але в супроводі фахівця, який зміг би витягти мене, якщо я застрягну в ньому. Я лягаю на підлогу. Намагаюся закричати, але не можу, мені страшно, я згортаюся в маленький, малесенький верчик. Я маю відчувати обмеження навколо мене, я маю відчувати щось, що зможу відштовхнути. Я прошу свого терапевта