Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Я скрутилася калачиком на твердій землі, щільно загорнувшись у ковдру, щоб зігрітися. Попри незручність, повіки здавалися налитими свинцем, і я відчувала, як тягне вниз виснаження.

— Мале, — прошепотіла я в темряві.

— Що?

— Дякую, що знайшов мене.

Я не була певна, що мені це не наснилося, та здалося, що він прошепотів десь серед темряви:

— Завжди радий.

Я дозволила сну огорнути мене.

Мал відсидів обидві вахти, дозволивши мені проспати цілу ніч. Уранці він простягнув мені смужку в’яленого м’яса і просто сказав:

— Розповідай.

Я не певна була, з чого почати, тож почала з найгіршого.

— Дарклінґ планує скористатися Тіньовою Зморшкою як зброєю.

Мал навіть оком не змигнув.

— Як саме?

— Він збільшить її, затягне до неї Равку, Фієрду й будь-яку територію, де зустрінеться з опором. Але без мене він на це не здатен, адже не може відігнати волькр. Скільки тобі відомо про оленя Морозова?

— Небагато, лише те, що він цінний. — Хлопець окинув поглядом долину. — І що він призначався для тебе. Нам наказали знайти стадо й упіймати або оточити оленя, але не на­шкодити йому.

Я кивнула і спробувала пояснити хоча б те, що знала сама про принцип роботи підсилювачів, як Іванові довелося побороти Шерборнського ведмедя, а Марія змушена була вбити північного морського котика.

— Гриша мусить здобути свій підсилювач, — насамкінець сказала я. — Те саме з оленем, та він ніколи не призначався мені.

— Ходімо, — різко запропонував Мал. — Решту можеш розповісти мені дорогою. Я хочу, щоб ми піднялися вище в гори.

Він запхав ковдру в наплічник і доклав зусиль, аби приховати всі сліди того, що ми розбивали тут табір. А тоді повів нас угору крутою й кам’янистою стежкою. Лук хлопець прив’язав до наплічника, але рушницю тримав напоготові.

Мої ноги протестували на кожному кроці, та я йшла за хлопцем і старанно намагалася розповісти йому решту історії. Повідомила все, що дізналася від Баґхри: про походження Зморшки, про нашийник, який Дарклінґ збирався зробити для мене, щоб скористатися моєю силою, й, нарешті, про корабель, який чекав на мене в Ос Керво.

Коли я закінчила, Мал сказав:

— Тобі не слід було слухатися Баґхру.

— Як ти можеш таке казати? — закортіло дізнатися мені.

Хлопець рвучко розвернувся, і я мало не наштовхнулася на нього.

— А як ти гадаєш, що станеться, якщо ти дістанешся до Зморшки? Якщо тобі вдасться потрапити на корабель? Невже ти віриш, що його могутність обмежується узбережжям Справжнього Моря?

— Ні, але…

— Це лише питання часу, перш ніж він знайде тебе й накине на тебе нашийник.

Він розвернувся в інший бік і рушив стежкою, залишивши мене приголомшено стояти позаду. Я змусила свої ноги ворушитися й кинулася навздогін.

Можливо, план Баґхри був слабенький, але хіба ж хтось із нас мав вибір? Я пригадала її несамовиту хватку, жах в її запаленому погляді. Жінка не сподівалася, що Дарклінґ насправді колись знайде стадо Морозова. У ніч зимового свята вона по-справжньому запанікувала, проте спробувала допомогти мені. Якби Баґхра була б такою ж безжальною, як її син, то могла б позбутися ризику та просто перерізати мені горло. «І, можливо, це було б найкраще», — похмуро подумала я.

Ми довго йшли мовчки, повільно долаючи пагорби, щоб піднятися вище. У деяких місцинах стежка робилася такою вузькою, що мені доводилося просто приклеюватися до скелі й крихітними кроками, човгаючи, просуватися вперед і сподіватися на милість Святих. Опівдні ми спустилися з першої гори й почали підійматися на другу, яка, на мій жаль, була ще крутішою й вищою за попередню.

Я рушила стежкою, яка простяглася переді мною, по черзі переставляючи ноги й намагаючись позбутися безнадійного відчуття, що огорнуло мене. Що більше я думала, то більше переконувалася: Мал, напевно, мав рацію. Я не могла позбутися відчуття, що прирекла нас обох. Я Дарклінґу потрібна живою, та що він міг зробити з Малом? Зосередившись на власному жаху та власному майбутньому, я не надто розмірковувала про те, що Мал вчинив або від чого відмовився. Він уже ніколи не зможе повернутися до армії, до своїх друзів, до життя видатного трекера. Навіть гірше — тепер він став дезертиром, можливо, його звинуватять у державній зраді, а кара за це — смерть.

У сутінках ми піднялися так високо, що навіть кілька миршавих дерев позникали, а на землі досі виднілися латки зимової криги. З’їли вбогу вечерю з твердого сиру та волокнистої в’яленої яловичини. Мал вважав, що розводити вогнище досі небезпечно, тож ми мовчки загорнулися в ковдру, тремтячи на шаленому вітрі й мало не торкаючись плечима.

Я вже майже задрімала, коли Мал раптом озвався:

— Завтра я поведу нас на північ.

Мої очі широко розчахнулися.

— На північ?

— До Цибеї.

— Ти хочеш вирушити на пошуки оленя? — недовірливо перепитала я.

— Я знаю, що можу його знайти.

— Якщо його ще не знайшов