Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Що ж було з ним робити? Каптурак чекав на переведення вахтмістра жандармерії Слами.

Нарешті в перші дні лютого це сталося, і Сламі до від'їзду залишалося всього кілька днів. Сумлінно, як завше, він ходив від господи до господи, аби скрізь попрощатися, попри холеру і навіть тих, кого він найрадше заарештував би. Найперше він завітав до прикордонної корчми, аби сказати «прощавайте» айхмістрові Айбеншютцу. І злякався, побачивши його. Айбеншютца ніби підмінили. Айбеншютц був просто-на-просто п'яний. Попри те вони випили ще зо дві-три чарки і сердечно попрощалися. Айхмістр навіть трохи поплакав. Вахтмістр неабияк розчулився.

Присадкуватий Каптурак сидів поряд, він витягнув із кишені хустину і витер собі очі. Очі були сухі. Він думав лише про те, як би то сховати Ядловкера. Коли вахтмістр уже рушав, Каптурак приступив ближче і прошепотів: «А знаєте, Ядловкер умер від холери. Тільки не кажіть Евфемії! Тепер готель належить нам, позичкарям!»

«Я все ще здійснюю тут нагляд, попри холеру», — сказав айхмістр Айбеншютц. А вахтмістр Слама запнув свій плащ, припнув шаблю, натягнув шолом і ще раз потиснув айхмістрові руку. «Отож Ядловкер помер!» — сказав він не без певної врочистости. І прозвучало це так, ніби він прощається і з удаваним покійником. Каптуракові він лише віддав честь, і то двома пальцями. І пішов. Айхмістрові Айбеншютцу на душі було так, ніби Бог і світ полишили його. Цієї миті він навіть тужив за Самешкіним. Але той спав нагорі, з коханою, такою коханою Евфемією.

XXXIII

Двадцять першого лютого, день у день, раптом ударив сильний мороз, і весь світ радісно його привітав.

Милостивий, жорстокий Господь зсилав то холеру, то мороз, поперемінно. Після холери люди вітали мороз.

За ніч Струм'янка замерзла. Дощ зненацька вщух. Болото посеред вулиці затвердло і зсохлося, як скло, сіре, тьмяне скло, а з надзвичайно ясного, склистого неба сяяло сонце, дуже яскраво, але й дуже далеко. На дощаних хідниках замерзла мжичка, рештки дощу, і люди ходили з підкованими залізом палицями, аби не послизнутися. Дув крижаний вітер: не з півночі і не з півдня, не зі сходу чи заходу, а просто вітер, що, здавалося, не дув із жодної зі сторін. Радше з неба. Згори дув він, як то паде дощ чи сніг згори.

За ніч вгамувалась і холера. Хворі одужали, а жоден здоровий уже не захворів. Мерців забули — як завше забувають мерців. Їх ховають. Їх оплакують. Та врешті-решт їх усе одно забувають.

Життя знов увійшло до Золотогродського повіту.

Життя знов увійшло до Золотогродського повіту, та айхмістрові Айбеншютцу було байдуже, чи панувала холера, чи ні. Від часу смерти жінки він пив, і то не зі страху перед смертю, а з прагнення смерти.

Він перевершив усіх пияків. Він знов поселився у прикордонній корчмі в Швабах, домом у Золотогроді опікувалася покоївка, і його анітрішечки не обходило, як вона ним опікується. Його вже ніщо не могло обходити.

Він запав у алкоголь, як у провалля, м'яке, знадливе, пестливо встелене провалля. Він, якому все життя так залежало на тому, щоби дбати про зовнішність, зі службових причин, які, втім, перетворилися на заповіді його вдачі, тепер раптом почав виявляти недбальство, в поставі, в ході, у вигляді. Все почалося з того, що він, пропиячивши цілісіньку ніч, лягав у ліжко, не скидаючи нічого, крім сурдута, камізельки і черевиків. Він просто відчіпляв шлейки, надто лінивий був він, аби зняти ще й штани і шкарпетки. Казарма привчила його щовечора, перед сном, митися й голитися, бо служба починалася вже о шостій ранку. Та тепер він уже почав відкладати гоління на ранок. А коли вставав, то було вже запізно, десь коло полудня, і він пригадав собі, що є люди, які голяться або кажуть себе голити лише через день. У нього ще вистачало сили помитися. Він іще розглядав себе в дзеркалі, але аж ніяк не для того, щоби поглянути, як він виглядає, а радше щоби пересвідчитися, що виглядає ще недостатньо зле. Дуже часто, тут же після пробудження, на нього напосідалася гидотлива охота прискіпливо розглядати свій язик, хоча він його аніскілечки не цікавив. А тільки-но висолопивши сам до себе, так би мовити, із впертої цікавости язика, він уже не міг втриматися, щоби не корчити перед дзеркалом різні ґримаси; а іноді він навіть кричав своєму відображенню кілька гнівних слів. Часом він ніяк не міг відірватися від споглядання в дзеркало, хіба що хапався за пляшку, що завжди стояла напоготові в ногах його ліжка. Він вливав ковток у скляне відображення, потім іще, і ще один. І тільки хильнувши три таких ковтки, він доходив переконання, що він знову колишній айхмістр Ансельм Айбеншютц. Насправді він ним не був. Це був якийсь зовсім інший, цілком змінений Ансельм Айбеншютц.

Він мав звичку щоранку пити гарячий чай із молоком. Та якось, однієї ночі, йому спало на думку, що він не сміє пити чаю з молоком доти, допоки Самешкін тут, і він не може бути разом із Евфемією. Щойно навесні — «Щойно навесні!» — гукнув він сам собі. І почав виливати чай, який йому щоранку приносили до кімнати, в миску для миття. Бо соромився і не хотів, аби хтось помітив, що він уранці вже не п'є нічого теплого. Замість чогось теплого він вливав у себе ковток дев'яностоградусної.

Йому негайно ставало тепло і добре, і він, попри все, радісно дивився в життя. Він здавався собі дуже сильним, йому здавалося, він може здолати все на світі. Він дуже сильний, айхмістр Айбеншютц, а продавець печених каштанів Самешкін — він теж скоро щезне.

Завше, — що в однострої, що в цивільному, — Айбеншютц надзвичайно пильнував запрасованих кантів. Та тепер, відколи він спав у штанах, йому здавалося, що запрасовані канти не просто зайві — вони до того ж і огидні! Зайвим і огидним було також виставляти за двері чоботи, аби їх почистили.

При всьому цьому айхмістр Айбеншютц усе ще виглядав статечно, і лише окремі люди могли помітити в ньому зміни. Серед них був і Самешкін, котрий одного ранку сказав йому з усією