Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Розділ VIII

Отто фон Бірхоф сидів у каплиці біля прочиненого вікна і вслухався у звуки близьких розривів. Тривала артпідготовка. Росіяни наче сказилися і вже другу годину поспіль мішали передову їхньої оборони з землею. За годину, максимум дві мав розпочатися наступ, результат якого не важко було передбачити. Можливо частини, що залишились від сто сорок третьої дивізії, протримаються годину, максимум дві. А радше, російські танки безперешкодно пройдуть крізь виснажені війська і тоді не більш, аніж за півгодини можуть з’явитися тут.

Майор СС Бірхоф був реалістом, тому завжди передбачав можливі негативні повороти і заздалегідь планував шляхи відступу як у прямому, так і в переносному розумінні. Саме тому вже добу у підвалі під монастирем працювали зігнані ним полонені, що товкли землю лопатами, а оберлейтенант періодично бігав нагору з доповіддю.

Внизу почувся звук мотора. Мотоцикл заїхав на подвір’я і Штальман, зіскочивши на землю, потяг з коляски Гофмана, адже той сам не міг. Підбігло кілька солдатів і, лишивши пораненого на їхню ласку, Штальман загупав чобітьми нагору. Власне, фон Бірхоф усе зрозумів і без доповіді, адже з трьох повернувся лиш один мотоцикл, та ще й з пораненим стрільцем.

— Гер майор! — видихнув фельдфебель. — Ми в оточенні. Вони замкнули кільце. Поки що там лише розрізнені частини, але росіяни швидко підтягуються. Нам насилу вдалося пробитися. Решта загинули.

— Ось що, Штальмане, — промовив розвідник. — Збираємося на марш. Спробуємо прориватися. Зв’язку немає. Їдь до мосту, там Граве з трьома танками. Нехай негайно висуваються сюди, це наказ. Вирушаємо за годину. І нехай допоможе нам Бог.

Оберлейтенант Брігель з’явився за п'ятнадцять хвилин, важко дихаючи й жестикулюючи руками, вимащеними у світлій глині.

— Так швидко упоралися? — здивовано звів очі фон Бірхоф.

— Гер майоре… ходімте зі мною! Там таке…

— Викопав кістки Великого Магістра? — не приховуючи сарказму, запитав Отто, але тим не менше хутко послідував за ним.

Коли вони увійшли до підземелля й дісталися закутка, у якому велися роботи, фон Бірхоф від подиву роззявив рота. Зазирнувши в пролом, він присвітив ліхтарем.

— О Боже… Чого ж воно так невчасно?

— Як це можливо? — дивувався Брігель. — Два роки тому ми тут усе догори дригом перевернули! Як могли ми не помітити цього?

— Не знаю, — похмуро промовив Отто, роздивляючись старовинний кинджал з руків’ям, прикрашеним діамантами. — Тепер пізно. Так, лейтенанте, хтось іще це бачив?

— Ні. Як ви й наказували, я усе робив власноруч за допомогою полонених. Охорона на вході. Сюди ніхто не заходив.

— Слухай мене, Брігель. Часу маємо від сили годину. Покладіть усе на місце. І закрийте, як було. Архіви сховайте он там, подалі. Усе замуруйте. Вибухівку закладіть з того боку від ящиків. Мінування проведу сам.

— Це не зруйнує монастир! — вигукнув Брігель. — Навіть цієї будівлі.

— А нам не треба його руйнувати. Ми ж іще повернемось!

— Гер майоре! Візьмемо бодай щось!

— Боронь тебе Боже взяти бодай один дукат!

— Хто ж побачить? — наполягав той. — Ви знаєте, скільки він коштує?

Вийнявши монету з кишені, Брігель крутив її в руці. Фон Бірхоф силоміць відібрав монету і прочитав напис латиною по колу CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS! Після цього кинув її на місце.

— І решту, чим набив кишені, також поклади назад. Якщо потрапимо з оцим у полон, тебе змусять все розповісти. І ти розділиш долю тих, що копали разом з тобою.

Здіймаючи хмари пилюки, до монастиря під’їхало три танка. Брігель поліз до переднього з них. Скинувши з плеча автомат, фон Бірхоф озирнувся на стіни, що височіли за спиною, заскочив на броню і махнув рукою уперед. «CUM DOMINIS ET SPERO — AD VICTORIS!» — беззвучно повторив нащадок хрестоносців.

* * *

Житло Щерби скидалося на володіння Шрека, як власне і сам він нагадував персонаж відомого мультика. За височезними ворітьми з табличкою

Ахтунг! Ахтунг!

Злюкен собакен!

Яйцен — клац клац!

у дворі загавкав пес. Прочинивши хвіртку, Вадим побачив, що дворовий собака бігає на довгому ланцюгу, не даючи навіть підійти до вхідних дверей. Навряд чи лікар, який давно й успішно практикує, тримав так пса постійно. Пацієнти б цього не зрозуміли. Та й дріт, вдовж якого рухався ланцюг, був іржавий. Отже, пристрій змайстрували нещодавно, інакше б остання ланка так відшліфувала залізо, що аж блищало б.

Сутеніло. Обійшовши садибу, Вадим переліз через паркан і, крадучись, сховався за рогом. Пес божеволів, гримлячи ланцюгом і пускаючи піну. Промайнула думка, що як пса спустять з ланцюга, шансів втекти буде обмаль.

Двері прочинилися і Щерба визирнув з хати. Потім вийшов на ґанок, тримаючи в руці сокиру. Пес одразу припинив гавкати, але не заспокоївся. Озирнувшись навсібіч, господар поклав сокиру і схилився до пса. Тепер зволікання було смертельним. Скільки часу потрібно аби розстібнути нашийник?

Зібравшись із духом, Вадим кинувся до дверей. Собака смикнувся і мало не завалив навзнак свого господаря. Страшне гарчання стояло у вухах, коли заскакував у відчинені двері.

— Ах ти ж…

Вайлуватий господар звівся на ноги й кинувся за ним. Де ж тут замикається? Двері заклацнулися на замок перед самим носом Щерби. Одразу ж загупало так, що Вадим зрозумів — протримаються вони не довго.

Він заскочив до кімнати, відкриваючи усі підряд двері на своєму шляху. Її ніде не було. Круті сходи вели нагору у мансарду і логіка підказувала, що йому треба туди. Унизу щось жахливо заскреготало. Часу лишалося обмаль, а ще ж тут є підвал…

Вона сиділа, забившись у куток. Темне волосся, невеличкий свіжий рубець на правій вилиці, переляканий погляд.

— Ну от я вас і знайшов, — задоволено промовив Вадим. — Нарешті. Пізнаєте мене?

— Так… — тільки й спромоглася відповісти жінка.

— Ну, слава Богу! Тоді пропоную…

Договорити йому не дали. Унизу почулися матюки упереміш із гарчанням, і розлючений господар, хапаючись за перила, затупотів нагору. Часу на роздуми не було. Вискочивши на сходи, Вадим щосили штовхнув господаря ногою у груди. Втративши рівновагу, Щерба з’їхав сходами додолу. Наступна атака могла стати для Вадима фатальною. Схопивши крісло, він заклинив його між перилами та стіною. Ніжки потрапили поміж балясин, і меблі застрягли у вузькому прольоті, а Вадим нагромадив згори ще й столика. Щерба одразу ж схопився за меблі, намагаючись розібрати завал, але Вадим ще й тиснув згори вагою свого тіла.

— Ах ти ж с-сука… Уб’ю, — гарчав Щерба, шукаючи, чим би розворотити цю імпровізовану барикаду, а потім зник