Читати книгу - "Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта"

Один вихід.

Будинок.

Алек застосовував магію, але вигулькував в десятку метрів подалі від пса, а той однаково наздоганяв. Мчав так, поки не побачив знайомі двері й з останніх сил кинувся до них.

– Впустіть! – закричав, врізаючись у них усім тілом.

В ту ж мить двері розчахнулися, і сильні руки схопили його за комір.

– Всередину! – голос Оллієна, як грім.

Старець в останню мить затягнув хлопця в дім, але Бруно вже встиг прослизнути слідом.

Хаос. Чорний лабрадор, охоплений люттю, метався кімнатою, готовий розірвати все навколо. Його гарчання відлунювало в стінах, лапи ковзали по дерев’яній підлозі, а очі блищали холодною люттю.

– Що тут відбувається?! – голос Віолетти пролунав зі сходів.

Вона завмерла, побачивши картину: величезний чорний пес кидається кімнатою, його паща розкрита, наче він ось-ось схопить когось за горло.

Але Оллієн стояв спокійно. Він прошепотів щось старовинною мовою, і в ту ж мить у повітрі засяяло синювате світло. Раз – і на шиї Бруно замкнувся нашийник. Пес завмер.

Його тіло напружилося, ніби він намагався опиратися закляттю, але за кілька секунд лапи підкосилися, і він осів на підлогу, важко дихаючи. Його гарчання стихло.

Оллієн видихнув і подивився на Віолетту:

– Спокійно. Тепер він не наш ворог.

– Що?.. Як Ви… Це що за пес? – дівчина панікувала. – Це Бруно?! – і зиркнула на Алека, який забився в куток кімнати.

– Так, – хлопець кивав. 

– Де тебе носило? – Віолетта мала дійсно розлючений вигляд.

– Я… я бачив Аларіона! – захриплим голосом вигукнув хлопець, змахуючи тремтячими руками сльози з очей. – Він досі пам’ятає мене! Я знаю! Я крикнув йому, що його магія була червоною… Він згадає… Він зможе згадати…

– Ох, милий… – Віолетта м’яко підійшла до нього, її злість розчинилася в жалості, опустилася поряд і міцно притиснула хлопця до себе.

Алек затремтів, хапаючи повітря короткими рваними вдихами, і просто сховав обличчя в її плечі.

Тим часом Оллієн не припиняв шепотіти заклинання. М’яке світіння тремтіло в повітрі, обплітаючи пса немов невидимою павутиною, ще мить і все згасло, нашийник замкнувся на його шиї. Бруно ворухнувся, наче отямившись від сну, і раптом його хвіст злегка завиляв.

Пес кліпнув очима, оглядаючись.

А потім, наче щось у ньому клацнуло, він рвучко підвівся й кинувся до Алека. Хлопець навіть не встиг зреагувати, коли теплий шорсткий язик торкнувся його руки. Бруно тулився до нього, тихо скавулів, терся головою об ноги – точно так, як колись, коли був маленьким цуценям.

Алек затремтів ще сильніше, але цього разу не від страху. Він обійняв собаку, вчепившись у його густу чорну шерсть.

Хоч би як далеко все зайшло, хоч би якою страшною була ця війна…

Бруно все ще пам’ятав. Міг згадати… і Аларіон згадає все.

Віолетта розгублено погладила собаку, торкнулася нашийника.

– Як Ви вгамували його? 

– Я навчу тебе, – старець засміявся. – Це заклята річ, яка гасить темну магію і дозволяє контролювати навіть найбожевільнішого пса.