Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Тимофій 

Після розмови з Емі я поїхав із Деном до бару й напився так, як ніколи раніше. Її обличчя в ту мить, коли я сказав про розставання, все ще стояло у мене перед очима. І я хотів стерти його зі своєї пам’яті алкоголем. На жаль, це не допомогло.

Коли я відключився, мені до самого ранку снилася вона. Спочатку Емі усміхалася, сміялася, обіймала мене та цілувала. А потім її очі наповнилися сльозами, голос зірвався на схлип, і вона прогнала мене зі свого життя.

Прокинувшись, я відчув, що стало ще гірше. І пошкодував про своє рішення напитися. Голова розколювалася, тіло ломило, а в грудях важким каменем оселилося щось, що заважало нормально дихати.

Після подвійного еспресо та холодного душу я зібрався з силами й попрямував на роботу. Сподіваючись побачити її. Хоча й розумів, що це по-дурному. Що від цього нам обом буде тільки боляче.

Через п’ятнадцять хвилин після того, як я опинився у своєму кабінеті, в двері постукали.

— Так, — буркнув я, розтираючи скроні.

Двері відчинилися, і на порозі з’явилася Єлизавета, керівник відділу кадрів.

— Добрий ранок, Тимофію Андрійовичу, — першою заговорила вона.

— Добрий, — відповів я, спостерігаючи, як вона наближається до столу. — Ви з якого приводу?

Ліза мовчки поклала переді мною якийсь документ. Голова все ще гуділа, і не одразу вдалося розібрати його зміст. Але коли перечитав удруге, а потім і втретє, то здивовано підняв на неї погляд.

— Вона сьогодні відправила його мені на електронку, — відповіла Ліза на моє німе запитання. — І просила зібрати її речі.

Я ще раз перечитав заяву. Важко зітхнув і провів долонею по обличчю.

На що я, чорт забирай, розраховував? Що вона після всього залишиться тут? Що ми просто працюватимемо разом, ніби нічого не сталося?

Ідіот ти, Дорошенко.

— Я зрозумів. Добре. Йдіть працювати, Єлизавето Петрівно, — втомлено промовив я.

— А як же відпрацювання?

— Відпрацьовувати їй не потрібно, — сухо кинув я. — Повідомте Емілію Романівну, що їй треба передати справи новому керівнику, коли ми його оберемо. Вона може зробити це онлайн.

— Добре… Тоді я пішла, — трохи здивовано відповіла Ліза й рушила до виходу.

Двері зачинилися, а я втупився в білий аркуш перед собою.

Вона пішла.

Вчора — з мого життя. Сьогодні — з компанії.

І я не міг її за це звинувачувати.

Різко підвівшись, я підійшов до вікна. Київ жив своїм життям: автомобілі снували дорогами, люди поспішали у своїх справах. Для всіх світ продовжував крутитися, ніби нічого не сталося.

А я відчував, що втрачаю контроль над власним життям.

Двері раптово відчинилися без стуку. Я розвернувся й побачив Дена. І що він тут забув?

— Навіщо приїхав?

— Вирішив перевірити, чи ти ще живий. Ти не брав трубку.

Дістав телефон із кишені, натиснув кнопку увімкнення, але екран залишився чорним.

— Розрядився, — буркнув я, не відриваючи погляду від екрана.

— Ти як?

— Чудово.

— Та не схоже, — він підійшов ближче й кинув погляд на мій стіл, — Це що, її заява?

Я мовчки кивнув.

— Ну, ти і… — Ден глибоко зітхнув і провів рукою по потилиці. — Ти ж розумієш, що зробив найбільшу помилку в житті?

— Не починай знову. У мене немає вибору, — попередив я, повертаючись до нього.

— Він є, і ти це знаєш. Просто твої дитячі психологічні травми тиснуть на тебе.

Я стиснув щелепи.

— Що ти пропонуєш мені робити? Покинути свою дитину й жити, приспівуючи, поки вона росте десь там?

— Я ніколи не казав тобі залишати дитину. Багато батьків живуть окремо й прекрасно виховують спільних дітей. Це ти вигадав собі якусь дурню.

— А я хочу, щоб моя дитина росла в повноцінній сім’ї.

— Хм, а вона буде повноцінною? Ти не кохаєш Марину. З часом ти її зненавидиш. І це ти називаєш повноцінною сім’єю?

— Ден, все! Досить!

— Якщо ти реально вважаєш, що правильно вчинив, — Ден знизав плечима, — тоді живи з цим. Але коли зрозумієш, що накоїв, може бути вже пізно.

Він розвернувся й вийшов, залишивши мене наодинці з моїми думками.

Я ще ніколи так не сумнівався у правильності свого рішення.

Вчора, коли я розповів усе Дену, він одразу заявив, що я утнув дурницю. Загалом говорив усе те саме, що й сьогодні.

І якщо тоді я вперто відмахувався від його слів, то зараз вони починали проростати в мені, як отруйне насіння.

Я провів рукою по обличчю, спробувавши позбутися важкості в голові, але це не допомогло. Напруга, що сковувала груди, лише посилювалася.

Здавалося, що я прийняв єдино правильне рішення. Але якщо воно було таким правильним, чому від нього так боляче?

Я втомлено сів у крісло й натиснув пальцями на скроні. Голова тріщала. Від безсонної ночі, від похмілля, від розірваних нервів.

Можливо, варто було поговорити з нею? Пояснити? Але що я міг сказати? “Пробач, Емі, я ідіот, але все одно нічого не зміню”?

Це тільки зробило б їй ще болючіше.

Раптом телефон, який я поставив на зарядку, завібрував, і на ньому один за одним почали з’являтися повідомлення. Декілька пропущених дзвінків від Дена, більше десятка — від Марини та два повідомлення від неї ж.

Перше:

“Передзвони мені, як тільки побачиш це повідомлення. І відтепер ти повинен одразу відповідати на мої дзвінки. А якщо зі мною щось трапиться? Ти так безвідповідально до цього ставишся!

Сподіваюся, ти візьмешся за розум. Ти все-таки скоро станеш батьком. А моїй дитині потрібен відповідальний батько, а не байдужий придурок.”*

Я скрипнув зубами.

Наступне повідомлення:

«Як я тобі й казала, в понеділок о десятій мені до лікаря, і ти повинен піти зі мною. Але нам потрібно зустрітися раніше. Думаю, завтра буде нормально, бо в неділю я хочу перевезти речі до твоєї квартири.”

Я важко зітхнув.

Чому я раніше не помічав, яке вона стерво?