Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Виступ мав бути камерним. Запрошення надійшло від молодої організації, яка влаштовувала вечори імпровізацій у столиці. Жодних вимог. Жодної програми. Лише сцена. І аудиторія, яка чекала на щось справжнє.

— Можеш грати що хочеш, — сказав організатор. — Головне — щоб це було ти.

Марта погодилась не одразу. Але ця фраза довго звучала в ній. “Головне — щоб це було ти.”

Вона довго сиділа на сцені філармонії, пробуючи звуки. Короткі фрази, затихання, порожні струни. Вона більше не шукала краси. Вона слухала, що з’являється між нотами.

І саме так народилась ідея: імпровізація з темами минулого. Вона не мала плану. Лише — пам’ять.

У день виступу Марта приїхала в Київ із одним футляром. Андрій не супроводжував — залишився в селі, як тиха присутність. Вона знала: він — поруч, навіть якщо не в залі.

Сцена була невеликою, затишною. Глядачі — у кріслах-мішках, хтось сидів просто на підлозі. У повітрі — легке мерехтіння ламп. А в очах публіки — зацікавлення, змішане з готовністю слухати без суду.

Вона вийшла мовчки. Не представлялась. Лише сіла. Взяла скрипку. І почала.

Перший звук був слабким. Як перший подих весняного вітру. Потім — другий. У ньому вже з’явилась текстура. У третьому — сум. У четвертому — надія.

Вона не думала, що грає. Вона — летіла.

У голові — картини: старий сад, дощ над філармонією, порожня сцена, розірвана струна, усмішка Андрія, очі батька на пожовклій фотографії. І в кожному русі — вона нарешті перестала грати “для” когось. І почала — “з” собою.

Коли вона завершила, зал мовчав.

Потім — аплодисменти.

А потім — одна маленька дівчинка підійшла до неї і сказала:

— Ти звучиш, як метелик.

— Чому метелик?

— Бо він не говорить. Але все в ньому — про красу.

Марта усміхнулась.

І зрозуміла: вона більше не боїться сцени. Бо тепер вона — не гравець. А істота, що летить, бо не може інакше.