Читати книгу - "Зіграй зі мною, Ліана Меко"

Ріка не плакала, заборонила собі. Вона не стала б плакати через мажора. Ні за що. Викричалася, відлупцювала подушку, виплеснула всю свою образу і злість через агресію. 

Легше не стало. Агресія теж має свою віддачу, і це боляче.

Ріка почувалася хворою. Наче щось у ній надломилося, потоншало до мембрани, роблячи беззахисною. Зовнішній світ раптом вицвів і посірів, звузившись до маленької кімнати, до ліжка, на якому лежала, забороняючи образі поглинути себе, забороняючи сльозам пролитися, впиваючись нігтями в долоні й залишаючи на них рядок півмісяців.

Змушувала себе ненавидіти. Злитися. Лаяла себе. За те, що відпустила контроль, довірилася, дозволила себе зняти броню. Проґавила момент, коли мажор проник надто глибоко і став сантиметр за сантиметром, як деревна попелиця, пожирати її кору, її захист. Упустила час - тепер він виїдав її зсередини.

Це дивно, дивно і нечесно, але чомусь злитися на себе виходило краще, ніж злитися на мажора. Що з нього взяти? - Він негідник. Завжди таким був, і Ріці це було чудово відомо. А ось вона... Повна дурепа. Довірлива і дуже-дуже дурна.

Перебираючи в голові образи, Ріка відключилася. Коли прокинулася, на вулиці вже було темно. Цікаво, скільки вона проспала? Судячи з навколишньої темряви - не більше години. Судячи з ломоти в усьому тілі - років сто. Змусила себе піднятися.

Відгомони злості на себе ще копошилися в грудній клітці, помилку таких масштабів не виходило собі пробачити. Але помилитися один раз - не означає, що ти весь помилка. Занурюватися в самобичування - не надто гарна ідея. Треба було продовжувати жити це життя. Треба було брати себе в руки - на ній лежало занадто багато відповідальності.

Після сну міркувала туго, частини тіла рухалися наче без зв'язку з мозком, Ріка безцільно походила кімнатою, вийшла на кухню. Покопирсалася в холодильнику, сподіваючись відшукати вечерю, але марно - схоже, тато запрацювався, і готувати сьогодні належало їй. Ріка перевела погляд на годинник на стіні, і в грудній клітці гострою гранню ворухнулася тривога. Одинадцята ночі, де тато?

Ріка спробувала струсити з себе хвилювання - він, напевно, просто захопився - але пальці самі стиснулися на краю столу. Наказуючи собі заспокоїтися, дівчина зробила великий вдих, на повні груди, а потім розвернулася, і покрокувала до майстерні.

З-під дверей тягнулася смужка світла. Ріка шумно видихнула.

Крок. У горлі заворочалося передчуття.

Другий крок. Тривога набирала ваги, ставала відчутнішою, жвавішою.

Третій. Тепер вона була справжньою. Майже з плоті й крові.

Четвертий. Ріка потягнулася до дверей.

Зупинилася.  Прислухалася. Почула.

Голос.  Тихий. Рівний. Низький, знайомий.

Тато. Він розмовляв. Але з ким?

У горлі пересохло. Ріка повільно, ледь дихаючи, відчинила двері й завмерла.

Батько сидів за столом. Голова нахилена, пальці водять по дереву. Очі зосереджені, губи рухаються. Він говорив.

Але в кімнаті нікого, крім нього, не було.

- ...ти розумієш, що все вже сталося, - спокійно, як у звичайній розмові. - Я намагався... так. Я намагався, але...

Пауза. Слухає.

Ріка відчула, як по спині повзе холод. Вистуджує нутрощі. Крижані голки жаху врізаються в її тіло, під шкіру, пронизують до кістки. Тіло німіє, наче неживе, знекровлене й заморожене. Біль сковує його, осідає свинцевою вагою в грудях, розпираючи ребра. Ріка знову повертається на чотири роки назад і знову занурюється в той кошмар.

Дихати не виходить.

- Ні, я... я знав, що я поганий батько.

Він веде діалог. З порожнечею. З кимось невидимим.

Ріка робить крок уперед, але тато не реагує.

- Ні... ні... - він мотає головою, пальці вчепилися в край столу. - Ти помиляєшся.

Ріка відчуває нудоту. Присмак попелу в роті.

Боги. Ні.

Ні, ні, ні, ні.

Не зараз. Не знову.

Ріка не витримує. Кидається вперед.

- Тату! - зривається на крик.

Він здригається, різко обертається. Очі порожні. Чужі. Він дивиться на неї і ніби крізь.

У грудях щось обривається.

- Тату... - Цього разу пошепки.

Він не відповідає.

І тільки тепер Ріка помічає, що в його руці ніж. Маленький макетний ніж для декорування дерева. А на пальцях подряпини.

Ніби він вирізав на них візерунки.

Її тіло вкривається крижаними мурашками. Страх захлопується в горлі.

Батько видихає.

- Соня...

Ім'я матері. Ріка не може поворухнутися, як заворожена, дивиться, як він повільно кладе ніж на стіл. Як пальці тремтять. Як тінь пробігає по обличчю.

- Усе нормально, тату... - вона змушує себе заговорити. Спокійно. Тихо. Так, як говорила чотири роки тому. Простягає тремтячі пальці, акуратно забирає ніж зі столу. Він не пручається, не зупиняє її. Дивиться на Ріку з ніжністю. Не на Ріку - на Соню, на її матір.

Такого ще не було. Під час нападів будь-якої сили, у будь-якому марення, Ріку він упізнавав завжди. Що сталося? Що спровокувало?

Господи, що ж вона накоїла? Не треба було скасовувати ліки! Не можна було!

Вони так довго жили спокійно. Вони були в безпеці. А тепер усе знову руйнується.

Ні! Вона не дозволить! Різко розвернувшись, Ріка притискає ніж до грудей і зривається з місця.

Телефон. Потрібен телефон! Де його шукати, якщо не в Макса?

Його будинок зовсім поруч. Ріка мчить до нього.

Максимів дім занурений у темряву, його мешканці мирно сплять. Турбувати їх у такий час так негарно, але Ріці начхати.  Зараз не до незручності, не до пристойності. Вона підбігає до вікна і лупить у нього кулаками, так що скло тремтить. Вона готова розбити його до біса, аби хтось прокинувся.

- Макс! - надривно. - Максиме, чорт тебе забирай!

Будинок мовчить.

- Відчиніть! БУДЬ ЛАСКА!

Двері відчиняються. На порозі мама Максима - розпатлана, заспана, налякана.

- Ауріка?! - пошепки.