Читати книгу - "Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля"

 — Ось ми і приїхали, — Тарас відчинив перед Кірою дверцята машини, узяв її під руку — ввічливо, але вона відчувала, що не вирветься, як би не старалась. — Кричати не треба, — він ледь усміхнувся. — Тут скрізь підлеглі мого шефа, вони просто вдаватимуть, що так і треба.

Коли вони зайшли до великого сучасного приміщення, схожого на офісний центр, але без табличок на дверях, Кіра губилася в здогадах, гарячково розмірковуючи, куди її привезли. Коли вона ще жила з батьками, на місці цієї будівлі був запущений скверик. Її збудували в ці останні роки, які Кіра провела у своїй лісовій в’язниці. 

Перед ліфтовою кабіною в очікуванні ліфта стояли кілька  людей і Кіра якусь мить вагалася — може, Тарас блефував, кажучи, що тут усе їхні підлеглі, може їй варто було закричати, покликати на допомогу? Але вона зустрілася з байдужим поглядом чоловіка в діловому костюмі, що стояв з якоюсь текою під пахвою. Він відвів очі, і Кіра з його погляду все зрозуміла. 

Ліфт спинився на їхньому поверсі, але жоден з тих, хто терпляче чекав його, не зробив кроку уперед. До кабіни зайшли лише Кіра з Тарасом. 

 — Вони як роботи, — видавила дівчина з себе. — Так бояться вашого шефа? 

 — Ні, — чоловік усміхнувся, показавши рівні білі зуби. — Він просто добре платить, ніхто не хоче втратити таку вигідну роботу. Та не тремти ти так, Дмитро Валентинович просто зробить тобі одну пропозицію, от і все…

 — Від якої я не зможу відмовитися? — запитала вона з іронією.

 — Від якої  ти не зможеш відмовитися, — серйозно  кивнув Тарас, виводячи її у коридор, де були лише одні двері.  Біля них стояв охоронець, що ковзнув по Кірі з Тарасом байдужим поглядом. 

Двері відчинилися, і Кіра побачила просторий кабінет. Шкіряні крісла, панорамні вікна,  великий плазмовий екран на стіні, стіл із масиву чорного дерева, на якому лежали акуратно складені документи. За вікном — дахи її рідного міста, здавалося, зараз вона могла знайти поглядом будинок, у якому колись жила з батьками. Вона якийсь час дивилася на краєвид за вікном, і тільки потім перевела погляд на власника кабінету. 

Високий сивоволосий чоловік із ніби вирізаним з каменю обличчям  сидів у кріслі, спокійний і мовчазний. Його погляд завмер на Кірі, ніби скануючи її. Він кивнув Тарасу, той вийшов, замкнувши за собою двері.

— Сідай, Кіро. — Голос незнайомця  був тихим, майже батьківським, він кивнув на шкіряне крісло під стіною. — Нам є про що поговорити.

Кіра залишилася стояти.

— Я не знаю, що вам від мене треба. Але мене шукають… Юрій…

 — Юрій сюди не добереться, можеш мені повірити, — він легенько похитав головою, дивлячись на неї. — Давай спершу познайомимося, мене звуть Дмитро Валентинович Князев, я друг твого батька. 

 Кіра вражено дивилася на нього. Не могла пригадати, щоб колись бачила цього чоловіка. Він, певно, зрозумів причину її сум’яття:

 — Ми дружили колись давно, ще до твого народження, потім наші шляхи розійшлися. Але от я дізнався, що донька мого приятеля потрапила в біду, і вирішив підсобити тобі. 

 — Дякую, — промимрила вона. — Але хіба для того, щоб допомогти мені, потрібно було мене викрадати?

Князев усміхнувся. Спокійно, розважливо. Як кіт, що грається з мишею — чомусь подумала вона. 

 — Інакше б ми не могли спокійно поговорити, — сказав він. — Тобі не здається, що з тюрми у твоєї тітки з дядьком ти потрапила у таку саму в’язницю в домі твоїх так званих друзів? Не думала, навіщо ти потрібна Юрію?

 — Він —  батько Олега, а Олег — мій друг, — швидко сказала Кіра. — Це цілком нормально — допомагати друзям. А от що вам потрібно від мене? 

— Не квап події. У тебе… блискуче майбутнє. Гроші. Вілла в Іспанії. Свобода. А все, що потрібно — поставити кілька підписів. Ти ж не дурна, правда?

Він дістав із шухляди документи і поклав перед нею.

— Ось тут — передача корпоративних прав. Усе чисто. Юристи вже все підготували. Підпишеш — і за тиждень житимеш біля океану. Зможеш навчатися у кращому університеті, матимеш достатньо грошей на всі дівочі забаганки. Павленки зникнуть з твого горизонту.  Ніхто тебе не чіпатиме. Навіть я. Тобі пощастило один раз, пощастить і вдруге.

Раптом Кіра зрозуміла, що він має на увазі. Немов частинки пазлу, яких не вистачало, одночасно стали на свої місця, і в неї перехопило подих:

— Це ви вбили моїх батьків? — запитала вона тремтячим голосом. —  І хочете отримати їхній бізнес? Для того чекали, поки мені виповниться вісімнадцять?

Князев відкинувся на спинку крісла, зітхнув і потер скроні.

— Я ж казав не квапитись. Твій батько… був добрим бізнесменом. Але він не послухався моїх слушних порад. А ти все одно нічого не тямиш у бізнесі. Почнеш керувати — все саме розвалиться. Вважай, що я просто купую це в тебе. Заплачу, скільки скажеш, ну в межах розумного, звичайно. 

— Я ніколи цього не зроблю, — твердо промовила вона. — Мені не потрібні ваші гроші! Через вас… усе це… — її очі наповнилися сльозами. 

Його усмішка щезла.

— Шкода. Я справді хотів домовитись.

Він натиснув на кнопку на столі. Двері відчинилися, і до кабінету увійшов Тарас, так миттєво, немов увесь цей час простояв за дверима, поряд з вишколеним охороонцем. А може й стояв. Кіру тепер ніщо не могло здивувати. Вона дивилася на цих двох відсторонено, немов стежила за подіями фільму, а не сама переживала це наяву. 

— Відведи її. Поки що — в “кімнату для гостей”. Нехай подумає, — кинув Князев Тарасу. 

Він поглянув на Кіру востаннє.

— Але якщо ти не зміниш своєї думки, Кіро… то твоя остання подорож буде не до Іспанії, а до лісу. І повір, я не блефую…