Читати книгу - "Пора грибної печалі"

Залізна скриня була вщерть наповнена чорними дерматиновими течками. Спонукуваний цікавістю, Андрій добув верхню… На білій смужечці картону, наклеєній на чорному полі папки, червоною тушшю яскравіло прізвище «Цюбей». Андрій обережно розгорнув. На охайно підшитій і пронумерованій купі різних папірців лежав ще не облікований аркуш. Тут редакторським почерком були зафіксовані іменини доньки Цюбея і список запрошених. Видно, цей викривальний документ готувався вчора, ще перед гостиною, а сьогодні Ладичко міркував викласти побачене, зробити висновки і вже тоді підшити до справи. Не вникаючи у інші папірці, Андрій витяг наступну папку. На превеликий подив, на ній червоніло: «Волосянич А. А.» Тут зберігалися два примірники газети з нищівною рецензією на його вірші, весь помережаний питальними знаками фейлетон на Зеленяка і кілька нотаток із спостереженнями за поведінкою молодого журналіста. Ошелешений, вмить протверезілий — куди тільки дівся біль у голові, — Андрій почав швидко добувати із сейфа одну за одною чорні папки на стіл. Тут зберігалися справи на Козодрія, брата Івана, заврайвно, голів райспоживспілки, райвиконкому та ряд інших малих і високих посадових осіб. Фіксувалися всі їхні великі і дрібні гріхи. Андрій випотрошив сейф, сів перед чорною гіркою Ладичкового багатства, якийсь час отетеріло дивився на нього, а далі покотився від божевільного реготу.

— Свята провінція! Гай Юлій Цезар!.. Імператор Ладичко!.. Ліпше бути першим у провінції!.. А сам на Рим кігті точить!.. Дрібний завойовник!.. Пігмей!.. Пігмей на Рим занадився!.. — проривалося крізь гомеричний сміх.

Пройшло чимало часу, поки Андрій оговтався. І тоді напала лють. Ударом руки скинув папку на підлогу і почав несамовито топтати. Здавалося, сотні нотаток, спостережень, викривальних «документів» почали плавитися і прилипати до підошв, наче пекельна смола. Андрій раптом застиг, далі схопився, спритно зібрав папки в оберемок і виніс на задвірок, куди прибиральниця змітала сміття. Виплеснув чорний тягар на землю, хутко назбирав паперу, трісок, сухого гілля і запалив… Коли вогнище розговорилося і смачно дихнуло полум’ям, Андрій взявся кидати у жарінь папки… І тут сталося диво: як тільки вони полетіли у вогонь, полум’я одразу притихло, скрутилося змією довкола себе, присіло і почало поволі, наче переляканий пес, відсуватися… Андрій підкинув ще сушняку. Вогонь заперечливо стріпонув червоним чубом, навідріз відмовився від їжі і посунувся ще далі, мирно попасуючи на звалищі дрібні смітинки. Андрій забіг у приміщення, відкрив комірчину прибиральниці, віднайшов серед реманенту бляшанку із гасом і примчав назад. З усього розгону плеснув масляною рідиною на папки і підгріб сухого сміття. Тепер вогню тікати було нікуди. Невдоволено фиркаючи, він з величезною огидою почав жувати дерматин. Папки теж непокорились: скручувались, всіляко виверталися, скипали від злості… Але вогнище, дедалі розлючуючись, пожирало їх, вивергаючи із себе у небо чорне-пречорне полум’я.

Коли зловісна трапеза закінчилась, Андрій знову повернувся у приміщення, аби зачинити кабінет. У коридорі, тепер уже не без ляку, помітив: двері Ладичкового кабінету розчахнуті навстіж. Гамуючи хвилювання, навшпиньки наблизився до порога. Всередині чулося йойкання і грюкіт стільців. Андрій крадькома зазирнув… Жалюгідне видовище вразило його: по підлозі, б’ючись головою об стільці, рачкував Ладичко… Видаючи тваринні згуки, зазирав у шпаринки під шафами і перелякано нишпорив там руками… Андрій кашлянув. Неймовірної напруги сила підкинула Ладичка з підлоги.

— Документи!.. Де папки?! — рикнув страшним голосом і кинувся до Андрія. Цупко схопив його за груди — звідкіля тільки сили взялося у немічних рученятах — і почав осатаніло трясти. — Хто дозволив?! Як ти посмів?.. Іроде! Куди подів документи?! Признавайся! Знищу! Покінчу тебе і з собою те вчиню! Говори, чуєш, говори!..

Андрій не на жарт злякався. Ще ніколи не бачив редактора у такому стані. Очі Ладичка — зовнішні і потаємні — виділося, вперше зійшлись воєдино, обдаючи Андрія хижим страхом, відчаєм, ненавистю, благанням, безпорадністю… Піт патьоками стікав з лисини, обличчя стало жовтим, скам’яніло, загострилось, і весь Ладичко якось здрібнів, перетворившись у пружну грудку жаху, злості і рішучості. Андрій зрозумів: редактор тепер здатен на все. Головне, не зірватися самому, не піддатися паніці.

— Говори! Куди подів?! Кому віддав?.. Хто дозволив?! — задихався від натуги Ладичко.

— Бог з вами, і я коло вас, Онуфрію Миколайовичу. Нічого страшного не сталося, — спокійно сказав Андрій, легенько відсторонюючи Ладичка. — Папки я нікому не передав, їх ніхто, крім мене, не бачив…

Опісля останнього слова з Ладичка немов душу випустили: вмить збляк, руки впали, очі згасли, і безпомічно опустився на перекинутий стілець.

— Сейф був відкритий, — продовжував далі Андрій. — Заглянув випадково. Знаю, неетично, вибачаюсь… Але все рівно не каюся… Це переходить всякі межі людяності…

— Де документи, куди сховав? — кволо запитав Ладичко.

— Я їх спалив.

— Не вірю.

— Ходімо — покажу.

Ладичко спробував встати, але одразу ж присів знову — ноги не тримали, нервове потрясіння вивело з ладу. Андрій взяв його під руку і майже поволік на задвірок.

— Ось тут… — показав на скипіле згарище, що й досі сердито фиркало сморідним димом.

Ладичко одразу ожив. Злодійкувато оглянувся, далі впав на коліна, почав рити пальцями землю й засипати вогонь. Тяжко сопучи, озираючись, він длубав землю з якоюсь люттю і все кидав жменями, кидав, наче хотів навіки заткнути рот й самій землі.

— Я пішов, бувайте здорові, — мовив з відразою Андрій.

— Ні, ні, ні! — замахав руками Ладичко, піднімаючись: — Я мушу вам, Андрійку, дуже важливе сказати… Ви повинні, один-єдиний, про це знати… Мусите зрозуміти…

Навіть не обтрусившись і рук не помивши, редактор попрямував у кабінет. За ним, неохоче, Андрій.

— Закрийте двері! — благально попросив Ладичко.

Андрій повернув ключем і зіперся на одвірок, аби на випадок чогось швидко відімкнути. Ладичко сів у своє редакторське крісло, поклав руки на стіл, якимось безбарвним і тужним поглядом подивився на Андрія — тому аж стало не по собі, — а потім заридав… Плакав, не ховаючи лиця, гірко, безутішно… Вкрай ніяково і безпорадно почував себе Андрій. Йому стало до давкого щему у грудях жаль Ладичка, боляче за нього.

— Онуфрію Миколайовичу, та якось уже…

— Ні, не треба, Андрійку, — перебив редактор. — Не втішайте мене. Хай сльози винесуть із серця ту сукровицю, що літами точить душу…

— Я піду… Іншим разом поговоримо, — для згоди кивнув головою Андрій.

— Ні, тільки сьогодні! — зітхнув, ховаючи у собі останні схлипи Ладичко. Далі витяг з кишені носовичок, витер очі, лице. — Це все вона, змія гаряча, вона мене, як хробак солодкий корінь, точить усе життя…

— Хто? — поцікавився Волосянич.

— Параска, жінка моя, — відповів з ненавистю Ладичко, наче мова йшла про смертельного ворога. — Так, так, Андрійку… Я був на курсі найкращим студентом. Як і ви, писав, друкувався. Мені пропонували