Читати книгу - "Меч приречення"

Дівчинка замовкла, навіть перестала вертітися. Він чув, як вона цмокає, кусаючи нижню губу зубками, як тягає закладеним носом.

— Неправда, — сказала. — Бабуся не дозволить відрізати мені голову, бо… Бо це ж моя бабуся, ні? Еее, щонайбільше дістану по…

— Ага, — засміявся Геральт. — З бабусею нема жартів? Вже бувала різка в роботі, так?

Цирі сердито пирхнула.

— Знаєш що? — сказав. — Розповімо твоїй бабусі, що я вже тебе відлупцював, а двічі за ту саму провину карати не можна. Домовилися?

— Ти, певно, дурний! — Цирі звелася на ліктях, шелестячи галуззям. — Як бабуся почує, що ти мене побив, то зразу тобі відріжуть голову.

— Тобі що, таки жаль моєї голови?

Дівчинка замовкла, знову шморгнула носом.

— Геральте…

— Що, Цирі?

— Бабуся знає, що я мушу повернутися. Не можу бути ніякою княгинею, ані дружиною того дурного Кістріна. Я мушу повернутися, — і вже.

Мусиш, подумав він. Та, на жаль, це ні від тебе, ні від твоєї бабусі не залежить. Залежить лише від настрою старої Ейтне. І від мого вміння переконувати.

— Бабуся знає, — казала далі Цирі. — Бо я… Геральте, поклянися, що нікому не скажеш. Це страшна таємниця. Страшенесенька, кажу тобі. Клянися.

— Клянуся.

— Добре, скажу. Моя мама була чарівницею, не думай. А мій тато був зачарований. Це все мені одна няня розказала, а як бабуся довідалася, то був страшний скандал. Бо я приречена. Обіцяна, знаєш?

— Кому обіцяна?

— Не знаю, — схвильовано сказала Цирі. — Але я приречена. Так няня казала. А бабуся сказала, що не дозволить, що швидше цей хорел… хорремий замок завалиться. Розумієш? А няня сказала, що хоч би що то було, а воно проти приречення не допоможе. От! А потім няня заплакала, а бабуся розкричалася. Бачиш? Я приречена. Не буду дружиною дурного Кістріна. Геральте?

— Спи, — він позіхнув так, аж щелепа затріщала. — Спи, Цирі.

— Розкажи мені казку.

— Що?

— Казку розкажи! — пирхнула вона. — Як же я засну без казки? Давай, розказуй!

— Та не знаю я, до сто копанок чортів, жодної казки. Спи.

— Не вигадуй. Знаєш. Як ти був малим, то що, ніхто тобі не розказував казок? З чого ти смієшся?

— Ні з чого. Щось згадав.

— Ага! Бачиш? Ну, розказуй.

— Що?

— Казку.

Він засміявся знову, підклав руку собі під голову, дивлячись на зорі, які поморгували з-за гілок над їхніми головами.

— Був собі колись… кіт — розпочав. — Такий звичайний смугастий мишолов. І одного разу пішов той кіт, сам-самісінький, в далеку мандрівку до страшного темного лісу. Йшов… Ішов… Ішов..

— Ти тільки не думай, — муркнула Цирі, тулячись до нього, — що я засну, доки він дійде.

— Тихо, мала. Так… Ішов, ішов, — та й зустрів лиса. Рудого лиса.

Бренн зітхнула і лягла коло відьмина з другого боку, теж злегка притулившись.

— Ну, — шморгнула носом Цирі. — Розказуй, що було далі?

— Подивився лис на кота. Ти хто? — питає. — Я кіт, — відказує кіт. — Ха, — каже лис, — а не боїшся ти, коте, волочитися по лісі сам-самісінький? А що буде, як король виїде на лови? З собаками, з загоничами на конях? Кажу тобі, коте, — говорить лис, — лови — то страшенна біда для таких, як ми. Ти маєш шубку, я маю шубку, ловці-молодці ніколи нас не помилують, бо ловці мають наречених і коханок, а їм лапки мерзнуть і шиї, от і роблять з нас ковніри й муфти для тих дівчат, їм на одежу.

— А що таке муфти? — спитала Цирі.

— Не перебивай. І додав лис: я, коте, вмію їх перехитрувати, маю на тих мисливців тисячу двісті вісімдесят шість способів, такий я хитрий. А ти, коте, скільки маєш способів на ловців?

— Ой, яка гарна казка, — сказала Цирі, ще сильніше тулячись до відьми́на. — Розказуй, а що кіт?

— Да, — шепнула з іншого боку Бренн. — А што кіт?

Відьми́н відвернув голову. Очі дріади блищали, вона злегка відкрила губи й облизувала їх язиком. Ясно, — подумав він. Малі дріади прагнуть казок. Так само, як і малі відьми́ни. Бо і тим, і тим мало хто розповідає казки перед сном. Маленькі дріади засинають, прислухаючись до шуму дерев. Маленькі відьми́ни — прислухаючись до болю м’язів. Коли ми слухали казки Весемира, там, у Каер Морген, у нас теж світилися очі, як у Бренн. Але ж це було давно… Так давно…

— Ну, — нетерпляче обізвалася Цирі. — І що далі?

— А кіт на це: я, лисе, жодних способів не знаю. Тільки одне вмію — скік на дерево. Цього досить, правда? Лис у сміх. — Ех, каже, який же ти дурненький. Забирай свій смугастий хвіст і забирайся звідси, згинеш тут, якщо тебе ловці заженуть. І раптом, ні сіло, ні впало, як заграють роги! Вибігли з кущів мисливці, побачили кота й лиса — та й за ними!

— Ой! — шморгнула Цирі, а дріада раптово поворухнулася.

— Тихо. Та й за ними, з криком, гей же, обдерти їх із шубки! На муфти їх, на муфти! І нацькували псів на кота й лиса. А кіт — скік на дерево, по-котячому. На самісінький вершечок. А пси лиса цап! Ще рудий не встиг згадати якийсь свій хитрий спосіб, а вже був з нього ковнір. А кіт з вершечка дерева нам’явчав і напирскав на мисливих, а вони нічого не могли зробити, бо дерево було високе, що гей. Постояли внизу, повиклинали, на чому світ стоїть, але мусили відійти ні з чим. А тоді кіт зліз з дерева і спокійно повернувся додому.

— А що далі?

— Нічого. Вже кінець.

— А мораль? — спитала Цирі. — Казки мають мораль, правда?

— Ге? — обізвалася Бренн, сильніше тулячись до Геральта? — Што ета — мараль?

— Добра казка має мораль, а зла не має моралі, — переконано сказала Цирі, далі шморгаючи носом.

— Ета хорошая, — позіхнула дріада. — Йосць в ней всьо, што треба. Треба било, дробка, от йгерна на дерево, як тот умний кіт. Не думаць, а зразу на дерево. От и всьо. Жиць. Не здавацца!

Геральт тихо засміявся.

— У замковому парку не було дерев, Цирі? У Настрозі? Замість тікати до Брокілону, ти могла вилізти на дерево і сидіти там на самому вершечку, аж доки Кістрінові не перехочеться женитися.

— Ти з мене смієшся?

— Ага.

— То знаєш що? Я тебе ненавиджу.

— Ой лелечки. Цирі, ти мене вразила в саме серце.

— Я знаю, — поважно підтвердила вона, далі возячи носом, а тоді міцно до нього пригорнулася.

— Спи спокійно, Цирі, — пробурмотів він, вдихаючи її милий гороб’ячий запах. — Спи спокійно.