Читати книгу - "Зворотний бік темряви"

Від того потоку знань голова аж тріщала. Додому приповзала втомлена – ні жива, ні мертва. Вистачало сили тільки на те, щоб помитися, прочитати дві-три сторінки Чорнобогової Книги, тобто Тестаменту (майже монументу, тьху) та звалитися спати. Уже добре розумілася на знаках, які просто шалено любили всі безсмертні без винятку, старанно ними все прикрашаючи: двері, вікна, підлогу, стелю, одяг, зброю, обереги. Розшифрувала і знаки на вишивці на своїх суконках. Гарні то були знаки, на диво, добрі. Тому одяг тепер вбирала з радістю, вірячи підсвідомо, що він також допомагає. Щовечора чемно бажала проклятому солодких снів. І той через силу, дар мовлення давався йому доволі важко, завжди приязно відповідав: «І вас, пані Мальво, хай береже батько наш!»

Уроки Мора та Стрибога, які вперто не поверталися, вів Худіч. Звісно, святе місце порожнім не буває. Чоловік уже одним своїм зовнішнім виглядом наводив на Мальву трепетний жах. Високий, мов жердина, довготелесий. Здавалася піщинкою поруч із ним. Очі-провалля, чорні-пречорні, без білків. Його смоляне волосся жило власним життям, бо навіть коли чоловік перебував у повному спокої, воно хаотично ворушилося, змінюючи відтінок, зачіску. Навіть один раз їй здалося, що волосинки між собою перешіптуються.

Розповідав Худіч не набагато ліпше, аніж виглядав: про устрій світів і про те, чому всі світи мають бути конче темними. Ті балачки та умовно-показові картинки, які вича-кловував перед нею, дуже нервували та осмикували Мальву. Жодного позитиву – суцільний бруд, моторошність та хаос. Після таких лекцій хотілося заховатися кудись якнайдалі, де немає ні темних, ні світлих, взагалі нікого немає. Можна навіть у Сахару.

Мальва вже знала: в кожному світі час біжить по-особливому. Це їй повідав Припекало. Тож коли вона вважала, що з Вогневицею провела тільки день, насправді минав місяць, а у випадку з Худічем було три тижні.

Заняття давалися важко. Суцільна темрява, що витікала зі слів та вчинків її Учителів, виглядала огидною. Інколи їй ввижалося, що темрява починає затоплювати і її, впиватися в шкіру та в очі. Приходила додому, бігла у ванну та сиділа там під потоком води годину-дві, змиваючи з себе темряву, і не могла змити. Тоді думала про Остапа, згадувала світ Вередів, Яроворот, бабусю Горпину, тата з мамою, Птаху… Плакала, і від цього світлішало всередині. Попускало. Не знала, чи ще довго протримається. Бо з кожним уроком темрява відвойовувала в її душі дедалі більше простору. Невже настане мить, коли світло всередині назавжди згасне? Не вірила в це, проте така можливість існувала.

Мальва кілька разів намагалася піднятися на горішні поверхи – туди, куди не можна. Може, там десь є двері в один зі світлих світів? Стрибога та Мора й так немає, хто її каратиме? Та все дарма. Якась невидима стіна виростала перед нею, тільки-но вона робила спробу піднятися вище третього поверху. І закляття пробувала, і заклинання, обереги-відмикання створювала, кликала стихії. Глухо! Врешті дала собі з тим спокій.

Одного звичайного ранку зайшла до трапезної і несподівано застала її порожньою. Всілася снідати і тільки-но торкнулася їди, як двері їдальні навстіж розчахнулися і в кімнату зайшов Повелитель Мор. Стояв, пропікав її очима. Здається, тепер знала, чому трапезна така порожня.

Мальва зачала казати звичне:

– Йменням Сварожого кола…

Мор чемно відповів і тоді вибухнув:

– Це нечувано. Я щойно від Навії. Що ти собі думаєш? Якщо ти моя онука, то можеш витворяти що заманеться? Ти чого причепилася до безвинної жінки, де твоя повага, дівчино, до старших, до Учителів? Ти хоч бачила, що ти з нею зробила? Вона ж навіть із кімнати не виходить. Жах! Їй соромно зізнатися, що то твоїх рук справа. Та я це прочитав у її серці. Як ти могла? Як?

Мальва здивовано відкрила рота. «Упс», – пронеслося в голові. То її зілля не тільки контузило Навію, а й красу «невимовну» попсувало. Сердито огризнулася:

– Я тебе також типу рада бачити, Учителю! – Тоді саркастично додала: – Навія отримала те, на що заслуговує. Вона ображала мене, мого батька, мою матір і мого діда, називаючи їх…е-е-е… – Мальва заткнулася.

– Як? Ну-ну, кажи як? – випитував Мор.

– Не можу. Я ж собі не ворог, ще почну блювати, бо тільки-но всілася снідати. Ліпше Навію спитай як. Скажи краще, за що вона вас так щиро «любить»? – Мальва наїжачилася. Замість того щоб сховатися в кущі та перечекати бурю, натхненно випустила голки й оборонялася.

– Гаразд. Із Навією я розберуся. Але тобі це так не мине… Будеш покарана. І на майбутнє, запам’ятай, дорогенька, не сміти ображати ані безсмертних Учителів, навіть коли безпідставно чіплятимуться до тебе, ані взагалі темних безсмертних. Відразу мені доповідати. Безлад мені серед своїх аж ніяк не потрібен. Припекало теж, колежанку собі знайшов. Нічого, з тим демократом я розберуся сам. Тримайся від нього якнайдалі. – Мор говорив, чітко карбуючи слова. – Утямила? Мені тут одного схибленого ідіота вистачає, тож послух і ще раз послух.

Невпевнено кивнула головою, опустивши очі. Зі тхнула.

– Не зітхай. Бо це ще не все. Якого ти шукала на четвертому поверсі, скажи мені на милість? Я ж заборонив туди підніматися…

– Я той, заблукала, – несподівано збрехала Мальва, не підводячи голови.

– Ага, – сердито фиркнув Мор. – І аж три чи чотири рази поспіль, і то цілком випадково. І також випадково пробувала різними закляттями та мовою знаків відчинити вхід? Ти мене бовдуром вважаєш чи шо? Тут у нас навіть стіни мають вуха. Ще раз таке утнеш – каратиму нещадно.

Мальва зітхнула і ледве з себе вичавила:

– Більше не буду пробувати, чесне слово.

– Звісно, не будеш. Бо боїшся. Страх має не тільки великі очі, а й чуттєві вуха, любонько. Що мені з тобою робити, неприборкана ти наша?! До Навії не підеш. Бо то вона в тебе може повчитися, а не ти у неї. Гарна ота смертна відьма, мушу сказати. Ну та, котру ти називаєш бабусею. Як її там, Горина?

– Горпина, – поправила Мальва.

– Ага. Нехай. Аж дивно, що так багато знає. Що ще? Вогневиця та Худіч тобою задоволені. Кажуть, стараєшся. Стрибогові уроки поки скасовуються. Свої вестиму тепер сам. Замість Стрибогових уроків – вивчення Чорнобогового Тестаменту та додаткові заняття у Вогневиці та Худіча. Зрозуміла?

Кивнула головою, запитуючи:

– А де батько, де Стрибог?

Мор гірко скривився. Легка хмара невдоволення та болю пробігла обличчям чоловіка, роблячи зморшки на чолі та під очима більш глибокими. І хоча він досить швидко взяв себе в руки, однак Мальва це помітила. Натомість відповів надто різко та трохи сердито:

– Не твого розуму діло, дівчино.