Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » БотакЄ 📚 - Українською

Читати книгу - "БотакЄ"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "БотакЄ" автора Тарас Богданович Прохасько. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 116
Перейти на сторінку:
не було би ніякого всюди і завжди, які є тут і тепер…

2

Попри те, що ця пора осені особливо надається до такого виловлювання найменших сезонних змін, що зробити їх значними подіями свого приватного щоденного життя надзвичайно просто, я все ж намагаюся не зауважувати багатьох деталей. Не тому, що осінь спричинює природний смуток, не через нелюбов до зими і зовсім не тому, що цієї осені є речі важливіші. Це лише дитяче намагання втекти від нагадування про щось таке, що тривожить.

Я завжди відчуваю цю невиразну тривогу перед радикальною зміною способу життя, яка, так мені здається, невідворотно відбувається двічі на рік. Цей переворот полягає в заміні відкритого простору на закритий, тепла на холод, лавок на ліжка, сандалів на черевики, соковитих плодів на сушені, вулиць на кімнати, салатів на картоплю і квашену капусту, білого вина на щось міцніше, цілодобових виправ на короткі переходи, відкритих вікон на опалення і навпаки.

Щоразу потрібний певний час, щоби згадати, як тепер треба буде жити. Щось подібне стається, коли народжується ще одна дитина, і здається, що ніколи не пригадаєш усього, чого зміг навчитися з попередньою.

У моєму випадку ці відчуття посилюються ще й балконом. Півроку він є для нас тим, що називається рідним домом, екологічною нішею, власною територією. Тут, між стінами будинку і заростями винограду, проминає наше життя, сюди приходять усі ті, хто нас відвідує. Життя на балконі визначає незиму.

Уже кілька тижнів лише на цьому балконі відбувається щось таке, що примушує мене відчувати додаткову тривогу. Не пов’язану навіть з тим, що, оскільки це є складником балконного життя, яке незадовго мало би перерватися, воно, можливо, нетривке і може скоро закінчитися. Тривога ця якась глибша.

На балконі М. вивчає чеську мову. Вона її вивчає, бо вміє вивчати мови, бо не знає чеської, бо чеська їй подобається. Мені теж подобається чеська. Коли виходжу на балкон, то любуюся її довгими і короткими голосними, що творять неповторну мелодику, накопиченням чотирьох приголосних у слові з чотирьох звуків. Мені подобається ця дитинність з потраплянням у наголоси, коли відповідаю на запитання, вичитані з підручника. Згадуються дивовижні дитячі чеські книжечки початку сімдесятих, неповторна графіка, яка тоді важила більше, ніж химерні віршики про те, що мав «дідечек колоточ і з’єв єго червоточ». Відтворюються переживання празьких робітничих пивниць і винниць, куди не заходять туристи. Намагаюся уявити, як ці речення міг вимовляти улюблений Грабал… Сама приємність. Жодних підстав для тривоги.

Але ж я за кров’ю на чверть чех. І я дотепер не знаю, чому не знаю чеської. Чому навіть не пробував її вивчити. Не знаю, чи моє цілковите українство не є у цьому сенсі тим відступом, яке мене дратує в українцях. Не розумію, чому по-дитячому втікав і утікаю.

Те, що мій дідо був моїм дідом лише рік, що мій тато народився пізніше, ніж той помер, і тато не чув жодного пестливого чеського слова, зовсім не означає, що він перестав бути і татом, і дідом. Зрештою, залишилися незаперечний генотип і цілком упізнаваний фенотип. Зрештою, навіть після своєї смерті дідо став причетним до українських історій, бо саме його деякий час енкаведисти вважали Робертом. Зрештою, з роками він видається мені все ближчим і ближчим.

І попри все я, виходячи на балкон, який скоро стане зимовим, не намагаюся запам’ятати жодного уроку з підручника чеської мови. Намагаюся не думати про зміну способу життя і відчуваю незрозумілу тривогу.

3

Коли я був солдатом, мені подобалося думати про різні речі. Думати було добре хоча б тому, що насправді армійський режим не лише не поширюється на сферу думання, але й звільняє для нього місця більше, ніж це можливо на цивіллі. До того ж «різні речі», про які можна було розмірковувати, у власності, у світі солдата не так багато, щоби думати про них поверхово, не думати про них трохи глибше («Речі солдата» - одна з найкращих пісень Тома Вейтса).

Тоді солдат міг мати лише одяг (чоботи та пасок теж можна вважати одягом, хоча їхня роль поліфункціональна), значну частину якого змінювали щотижня - дві голки з різними нитками, військовий квиток і блокнот з ручкою (що свідчить про певну інтеліґентність війська, бо в усі інші періоди свого життя я ніколи не носив при собі ні блокнота, ні ручки). В накаслику могли й мусили бути зубні щітка та паста, мило, бритва. Десь поруч у заґратованій шафі були ознаки твоєї долі - автомат, торба з патронами, протигаз, багнет і мішок для цього всього. Ознаки твоєї долі тобі не належали, але ти весь цей час належав їм.

Мені подобався такий мінімалізм. Ще більше подобалося насичувати його мінімалізмом іншого, приватного ґатунку - маленькі ножички, заховані між металевою фляшкою з питвом і полотняним чохлом для неї, фраґмент братового рисунка, вкладений під обгортку документа, кілька слів на останніх сторінках записника, які означують враження цілих місяців чи окремих годин…

Однак не лише циклічна історія культури свідчить про те, що після чистоти стилю приходить еклектика, після модернізму - постмодернізм, після ренесансу - маньєризм, навіть після бароко - рококо. Еволюція кожного приватного тривання є більш чи менш вдалим відбитком боротьби індивідуальності з приреченістю особи на обмеженість можливої стилістики існування.

Тож нема нічого дивного в тому, що за кілька років після війська всього мого, ношеного при собі, було вже дуже багато. Різними потрібними й непотрібними дрібничками були заповнені мої кишені, торби, навіть тіло. В будь-якому місці світу я міг упродовж кількох хвилин розкласти власний предметний світ, який своєю насиченістю мало відрізнявся від домівки, в якій я народився й прожив більшість усвідомлених років.

Можливо, таке тривало б й ще дотепер, якби не щасливий випадок. Якось мене затримали порядні міліціонери, які склали перелік вилученого під час затримання. Тоді я зрозумів, як можу втомити криміналістів, авторів і читачів кримінальної хроніки, власну родину (якби їй довелося забирати все це дрантя за списком) і себе. Про ці речі вже не було жодної змоги думати поверхнево.

Вже багато років у будь-який момент зупиненого часу в моїх кишенях не можна знайти жодного предмета, який би відразу вказував на якісь звички. Там нема нічого, крім сиґарет, які курить значна частина українців, кількох банкнот і монет, що перебувають у обігу на всій території України, однолезового складаного ножика, яким можна робити майже все, не порушуючи водночас жодного закону, та ключа від

1 ... 64 65 66 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «БотакЄ», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "БотакЄ"