Читати книгу - "Велика історія України"

При тому трапилася ще пригода з Вячеславом, що як тільки Юрій утік з Києва, пробував сісти на київський стіл й уступився щойно за намовами Ізяслава; той переконав його, що на київський стіл в нього нема даних, а коли він не вступиться поволі, то все одно усунуть його поневолі. Вячеслав дав себе переконати і відступив до свого Вишгороду. Алеж Ізяслав, що захопив Київ тільки силою несподіваного наскоку, не зміг ще тепер вдержатися в ньому тим більше, що Юрій зараз зорганізував проти нього своїх союзників. В небезпеці пригадав собі Ізяслав на Вячеслава, що був старшим від Юрія Мономаховичем й рішив використати його вік та його дружину проти Юрія. Він поїхав до Вячеслава у Вишгород і сказав: «Ти мені як батько, от тобі Київ, от тобі й київська волость… Що тобі подобається, бери собі, а мені дай щонебудь інше». Вячеслав зразу пручався, але згодом змяк, заключив з Ізяславом угоду й передав йому свій полк.

Тепер Ізяслав, дібравши собі ще киян, пішов походом на Юрієвого союзника Володимирка галицького. Але в зустрічі з ним знову недописали йому його полки й він мусів у безладі тікати. Саме в моменті, коли він сидів у двох з Вячеславом на київському замку, побачили вони полки Юрія, що наближувалися з лівого боку Дніпра. Бачучи, що кияне, лякаючись грабежі Юрія й Володимирка, йдуть їм на зустріч, оба князі рішили тихо покинути Київ, мовляв: «Ідіть батьку у свій Вишгород а я у свій Володимир, а там як уже випаде». І розїхалися.

Скоро тільки притихло з Юрієвими союзниками, Ізяслав почав нову кампанію за Київ. В першу чергу пішов на Володимирка, якого старався ослабити наступом угорського короля Гейзи. Але Володимирко вспів перемовити королівських дорадників і Гейза казав відступити мадярським військам з Галичини; зате весною 1151 р. прислав 10 тисяч свого війська на допомогу Ізяславові проти Юрія. Тепер уже Ізяслав рішив «добути або дома небути». Скорими маршами прийшов Ізяслав у Київщину, а несподіваним наскоком захопив «ключ до Києва» - Білгород. У тому моменті, як завважує літописець, син Юрія Борис, що він його посадив у Білгороді, «пив у себе на сінях з дружиною й білгородськими попами, а якби був мостовий не спостеріг і не звів мосту, то й Бориса, булиб тут ухопили». Подібно несподівано заскочив Ізяслав Юрія, що сидів собі в «красному дворі» під Києвом. Він тільки те й придумав, що подбав за човен й вирвався на ньому з небезпеки. Велика скількість дружини Юрія, не встигла втекти й попала у руки Ізяслава. Як тільки Ізяслав заняв Київ, зараз пішов до Софії, де відбув церемонію «вокняження» на київському столі, а потім на Ярославому дворі дав бенкет для дружини і воєнні ігрища (турніри) для угорських військ.

Тимчасом Володимирко галицький, що йшов на допомогу Юрієві, щоб узяти Ізяслава в два огні, міг тільки висварити Юрієвого сина Андрія, що був при ньому: «То таке то княження мого свата? Військо йде на нього з Володимира, а він не знає. Один його син сидить у Пересопниці, а другий у Білгороді й не можуть його остерегти? Як ви так з вашим батьком княжите, то правуйтеся самі, а я сам один на Ізяслава не піду. Ізяслав хотів іще вчора зі мною битися, на вашого батька йдучи, а до мене обертаючися та втягаючи мене в битву; але як він тепер дістався до столиці всієї української землі, я не можу один станути проти нього». Й вернувся до дому.

Колиж Ізяслав забезпечився в Києві, післав послів до Вячеслава Мономаховича й закликав його до Києва. Вячеслав приїхав, «сів на столі свого діда й батька» та назначив Ізяслава своїм співправителем: «Я вже старий і всіми справами порядкувати не можу. Тому будемо оба правити в Києві: коли випаде яка справа з христіянами чи поганами, то підемо разом, а моя дружина і полк будуть нам обом і ти ними розпоряджайся. Де можна буде поїхати нам обом, поїдемо, а як ні, то ти підеш зі своїм полком і моїм».

На тому стала угода поміж Ізяславом і Вячеславом й протрівала до смерти Ізяслава. Раділи нею кияни. Вони розуміли, що така сполука поваги старшинства, якою був Вячеслав Мономахович з такою діяльною особою, якою був Ізяслав, приносить тільки добро і користь для землі й тому тепер станули муром при своїх князях.

З кінцем квітня рушив Юрій знову проти Ізяслава. Зєднавшися з половцями, пробував під Києвом перейти Дніпро. Але Ізяслав пустив по Дніпру понтони з помостами, що обсаджені військом і забезпечені двома кермами, плавали в обидва боки ріки й недопускали ворогів перебратися на другий беріг. Тоді Юрій зробив фальшиву спробу переходу через ріку під Витичевом, а тимчасом переправився під Зарубом. Ізяслав рішив отаборитися проти Юрія під Києвом, куди за одну днину стяглися всі Чорні Клобуки разом з своїм майном, стадами і ріднями, перевезеними з їхніх кочовищ на Пороссю.

Тимчасом наближався до Юрія Володимирко й Ізяслав рішив перешкодити їм у тому, щоби вони получилися. Забравши скільки міг війська зпід Києва й не ждучи заповідженої мадярської допомоги, він пішов услід за Юрієм. Тим разом пішли за ним кияни з правдивим завзяттям: «Підемо всі, хто тільки годен узяти палицю в руки, а хто не піде, то дайте його нам, ми його самі забємо!»

Зустрівся Ізяслав з Юрієм за р. Стугною біля «Перопетових могил». Ізяслав пробував переговорів тай Юрій не рвався до бою, але як каже літописець, перли до війни Олеговичі й половці, бо «вони були скорі до кровопроливу».

Кілька днів витратив Ізяслав на те, щоби врешті примусити Юрія до боротьби. Нарешті це йому вдалося щойно тоді, коли його Чорні Клобуки обїхали Юрія ззаду й не дали йому далі відступати перед Ізяславом. Ізяслав їхав попереду війська й перший ударив на ворогів, але підчас натиску його спис зломався й він поранений злетів з коня. Тим неслабше наперло його військо на Юрія й по короткій, але кривавій січі примусило його до втечі. Половці тікали «не пустивши навіть по одній стрілі», за ними тікали войовничі Олеговичі, а вже їхнім слідом тікав сам Юрій, що рад був узагалі не битися. На болотах р. Рути загруз і погиб чернигівський князь Володимир Давидовим.