Читати книгу - "Клуб зразкових чоловіків"

— Тепер у мене є всі підстави підозрювати, що такий зв’язок є, причому найінтимніший… Утім, можливо, усе це вимисли заздрісників Аркадія, і буде потрібна ретельніша перевірка.

— Добре. А де ж усе-таки обіцяні фотографії?

Маргарита підійшла до одного з комп’ютерів та кілька разів клацнула мишкою:

— Ось, дивіться. Аршкришер-молодший, директор фірми «Кетер».

Давидові на вигляд було років сорок. Він був у відмінній спортивній формі, на трьох із п’яти фотографій широко усміхався, на одній — обіймав повненьку смагляву жінку. На задньому плані маячили двоє охоронців явно кримінальної зовнішності.

— Ви говорите, це молодший, — задумливо протягнув Нержин, який не вловив ані найменшої подібності між худим великооким Аршкришером-медбратом з архівних фотографій і квітучим бізнесменом з Ізраїлю. — А чи вдалося зняти Аршкришера старшого?

— Так. Він поїхав у Нетанію разом із сім’єю свого сина. Ось він.

На екрані комп’ютера з’явився бадьорий стариган. Якщо це був той самий Аршкришер, йому зараз має бути років вісімдесят. Маленька люлька в зубах та відпрасовані білі штани і сорочка з коротким рукавом робили його подібним на відставного капітана далекого плавання. Тільки капітан цей, судячи з обличчя, був дуже похмурий, хитрий і мстивий морський вовк…

Аршкришер-старший був на сімох знімках. Нержин переглянув їх усі тричі, і з кожним разом той подобався йому дедалі менше…

— Це не він, — нарешті сказав Нержин. — Чоловік на цих фотографіях — не Ісак Аршкришер.

За його спиною розчаровано зойкнула Іра.

— Ви в цьому впевнені? — запитала Маргарита.

— Цілком, — кивнув Нержин. — Літа, звичайно, змінюють людей. І все-таки це не той Аркришер, якого арештували 16 червня 1953 року в Магдебурзі. Не та форма голови, інша форма вух, гостріше підборіддя. Утім, Маргарито, роздрукуйте мені фотографії. У мене зараз з’явилося ще одне припущення.

Вона вимила руки і зачесалася.

— Піду водички вип’ю, — сказав Руслан.

Жінка відкрила секретер і дістала паспорт. Цієї миті у двері подзвонили.

Вона навшпиньках пройшла на кухню. Руслан завмер зі склянкою води у руці.

— Приготуй пістолет і йди у ванну.

— Я ні в кого стріляти не буду, — рішуче заявив Руслан. — Ліпше просто не відчиняй.

Жінка визирнула у вікно. На подвір’ї стояв тільки «Шевроле» Руслана. Це дещо заспокоїло її.

У двері знову подзвонили.

— Хто там? — рішуче спитала жінка.

— Карний розшук. Мені потрібно поговорити з вами, Діано.

— Здрастуйте, — привітався Андрій, переступаючи поріг. — Ви сама?

— Так, будь ласка, проходьте, — сказала Діана, зухвало дивлячись слідчому в очі. — Можете не роззуватися. Ви не проти, якщо я прийму вас на кухні? Я там дозволяю курити, а от у кімнаті — вибачте, ні.

— Добре, — погодився Андрій, проходячи на кухню. — Чаю запропонуєте?

— Так, звичайно, — Діана силувано усміхнулася. — Зараз тільки води наберу. У мене на кухні кран забитий…

Вона відчинила двері ванної. Руслан стояв з магнумом напоготові. Жінка відкрила кран холодної води і рішуче винесла Андрію вирок, провівши пальцем по своєму горлу.

Коли вона повернулася на кухню, Андрій, стоячи біля раковини, відкрутив кран. Потекла вода.

— Кран у порядку, Діано, — Андрій пильно дивився їй в очі. — Навіщо ви брешете?

— У ванній струмінь сильніший, — спокійно відказала вона і поставила чайник на плиту.

— Сядьте, — наказав Андрій.

Діана слухняно сіла.

Андрій витяг пістолет і підійшов до дверей ванної. У цю мить гримнув постріл. Куля пробила Андрію грудну клітку, відкинувши його на підлогу. Наступні дві кулі вгризлися в гіпсову стіну. Руслан ударом ноги розчахнув двері та вискочив із ванної.

Андрій був ще при тямі. Його рука судомно стискала Макаров. Він машинально натиснув спусковий гачок. На животі Руслана миттєво спухнула червона пляма, він зігнувся навпіл, Андрій вистрілив ще тричі.

Діана заціпеніла на табуретці в кухні. Вона бачила, як загинув її останній чоловік. У цей момент вона зрозуміла, що зовсім не боїться смерті.

Жінка підвелася з табуретки і підійшла до бездиханного Руслана.

— Стояти, — прохрипів Андрій.

— Ви не будете стріляти в беззбройну жінку, — Діана краєм ока покосилася на магнум, який випав із рук Руслана.

— Вам… зарахують… якщо ви мені… допоможете…

— Можливо, — спокійно погодилася Діана, підбираючи магнум та обертаючи його носовичком.

— Я буду стріляти, — Андрій відчував, як холодіє і наливається свинцем його права рука. Ствол макарова ходив ходуном. Протриматися б ще хоч хвилину…

— Це нерозумно — вбивати жінку. Жінка завжди має рацію. Ви каратиметеся все життя, — Діана знущально посміхнулася і поклала магнум на підлогу. — Я налякана — раптом тепер ви застрелите і мене? Я змушена тікати.