Читати книгу - "Острів Каміно"

— Я маю щось відповісти?— запитала Мерсер.

— Ні, це інтервенція: ви маєте сидіти й слухати, як ми перемиваємо вам кісточки. Брюсе, ти перший. Що має писати Мерсер?

— Я хотів би спершу запитати, що вона читає.

— Усе, що написав Ренді Залінскі,— відповіла Мерсер, викликавши дружний сміх.

— Бідний хлопець мучиться з мігренню, а ми тут насміхаємося над ним за вечерею,— зауважила Майра.

— Помилуй нас Господь,— тихо промовила Лі.

— Які три останні романи ви прочитали?— запитав Брюс.

Мерсер зробила ковток вина й секунду подумала, а тоді відповіла:

— Мені сподобався «Соловей» Крістін Ханни — він, здається, добре продавався.

— Авжеж,— погодився Брюс.— Зараз досі продаються примірники в м’якій обкладинці.

— Мені теж сподобався,— відгукнулася Майра.— Але книжками про Голокост на життя не заробиш. До того ж, Мерсер, що ви знаєте про Голокост?

— Я й не казала, що хочу про нього писати. Крістін написала вже двадцять книг, і всі різні.

— Не думаю, що їх можна зарахувати до високої літератури,— заявила Майра.

— А ти впевнена, що здатна розпізнати високу літературу?— поцікавилася Лі зі зловтішною посмішкою.

— Це удар нижче пояса, Лі?

— Авжеж.

Брюс повернув розмову в попереднє русло:

— А інші два романи?

— «Котушка синіх ниток» Енн Тайлер — одна з моїх улюблених,— і «Лароз» Луїзи Ердрік.

— Усі троє — дівчата,— зазначив Брюс.

— Так, я рідко читаю книжки, написані чоловіками.

— Цікаво — і розумно, адже десь сімдесят відсотків усіх романів купують жінки.

— І всі ці три авторки добре заробляють на продажах, чи не так?— запитала Ноель.

— Точно,— підтвердив Брюс.— Усі три пишуть чудові книги, які добре продаються.

— Бінґо!— вигукнула Мерсер.— Це і є моя мета.

Брюс поглянув на Майру і сказав:

— От і маєш. Твоя інтервенція приносить плоди.

— Не поспішай. Як щодо детективів?— поцікавилась Майра.

— Не дуже,— відгукнулася Мерсер.— У мене мозок не працює в цьому напрямі: я недостатньо винахідлива, щоби спочатку розкидати підказки, а потім повертатися до них, підводячи до розгадки.

— Трилери?

— Теж не моє: не вмію закручувати сюжет.

— Шпигунські романи?

— У мені забагато дівчачого.

— Романи жахів?

— Та годі вам: я вночі лякаюся власної тіні.

— Любовні романи?

— Не володію матеріалом.

— Порнографія?

— Я незаймана.

— Порнографія вже не продається,— зауважив Брюс.— В інтернеті можна знайти що заманеться.

Майра гірко зітхнула:

— Так... а були ж деньки. Двадцять років тому ми з Лі у своїх романах таку спеку влаштовували!.. Наукова фантастика? Фентезі?

— Навіть у руки не брала.

— Вестерн?

— Боюся коней.

— Роман про політичну інтригу?

— Боюся політиків.

— Ну от ми й визначилися: вам суджено писати історичні романи про проблемні сім’ї. Починайте працювати. Надалі ми чекатимемо від вас якогось прогресу.

— Завтра вранці одразу ж розпочну,— пообіцяла Мерсер.— І дякую.

— Та чого там,— відгукнулася Майра.— І коли вже ми тут почали втручатися в чиїсь справи — хто-небудь бачив Енді Адама? Я питаю через Те, що кілька днів тому натрапила в продуктовому на його колишню, і вона, схоже, вважає, що в нього кепські справи.

— Простіше кажучи, він у запої,— підказав Брюс.

— Ми можемо йому якось допомогти?

— Навряд чи,— відповів Брюс. — Енді зараз — звичайнісінький п’яниця, і доки він сам не вирішить протверезіти, то ним і залишатиметься. Видавець, схоже, заверне його останній роман, а це лише погіршить ситуацію. Я про нього турбуюся.