Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Цілу ніч біг на лижах, об’їхав іще один хутір. Далі ніхто не поїхав, тож довелося мені на ріку з’їхати і нею вже бігти. Не зупинявся аж до вечора. Знесилився, думав, що впаду і помру, коли раптом гудок паровоза почув. З останніх сил добіг до станції. Там вантажний ешелон стояв. Я заліз у порожній вагон, зачинився там і заснув умить. Дякувати Богові, не змерз, уранці виліз на станції Пінюг, там мене відігріли, нагодували і взагалі приймали як знатну особу, бо наглядач станційний виявився моїм читачем. Натішитися не міг, що зустрів самого Івана Карповича Підіпригору. Я попросив його телеграму на станцію Котлас відправити. «Чекаю поручника Боброва також дівчат Вятки після поверну узяв».

— Це шифр, Іване Карповичу? — спитав наглядач і змовницьки підморгнув. — Справою якоюсь займаєтесь?

— Так, справою. Дуже мені треба до Вятки.

— Пасажирських потягів туди сьогодні не буде, але можу вас до паровоза на вантажний ешелон влаштувати.

— Буду дуже вдячний!

Поїхав у паровозі, розповідав історії машиністу та кочегарам, вони вкрай задоволені були. У Вятці оселився в готелі, який поближче до поліцейського відділку був. Ну, про всяк випадок. Вже наступного дня приїхав до мене тлумач. Блідий, переляканий.

— Ви дещо взяли, Іване Карповичу, — сказав мені і вороже подивився.

— Ніяких розмов, поки не побачу моїх товаришів.

— Спочатку поверніть те, що взяли!

— Я вирішую, що спочатку, а що потім. Руки!

Наставив на нього свій браунінг, а то гість під кожух навіщось поліз.

— Іване Карповичу, ви з вогнем граєтеся, бо...

— Е, ні, хлопці, це ви з вогнем погратися вирішили! Це ж треба, вигадати таке, найкращого сищика імперії на слугу в загробному світі перетворити! Розум у вас є?

— Іване Карповичу, краще віддайте...

— Часу у вас до завтра. Як не побачу я живими і здоровими моїх знайомих, то спалю те, що вас цікавить, і поїду собі.

— Ми вас дістанемо хоч де!

— О, про це я і хотів з вами поговорити.

Він здивовано подивився на мене, а потім на пачку грошей. Зацікавився. Наступного дня Боброва і дівчат привезли до Котласа. Там посадили на потяг. Я чекав їх на вокзалі. Живі, здорові, перелякані. До мене підійшов тлумач. Я передав йому важкеньку коробку, схожу на ті, в яких продають капелюхи. За кілька годин ми вже їхали з Вятки до Вологди. Я викупив окреме купе і замовив туди вечерю.

— Ну що ж, поручнику, наливайте, вип’ємо за зустріч, — запропонував я. Поручник заплакав. — Ви чого?

— Господи, Іване Карповичу, я думав, що нас уб’ють!..

Дівчата теж заплакали.

— Ну, шанси загинути у нас у всіх були. Це факт. Але ми живі. То подякуємо Господові. — Я підняв келих. — Нумо, ми ж не на похороні!

Ми випили, я почав закусювати, а Бобров із дівчатами сиділи, наче приморожені.

— Що це було, Іване Карповичу? — спитав нарешті поручник.

— Батько покійного Івана збирався нас убити.

— Для чого?

— Щоб Ваня не скучав на тому світі. Я у Вятці поговорив з одним вчителем, який вивчає звичаї північних народів. І він пояснив, що у племені, в гостях у якого ми були, є вірування, що проста людина може жити на тому світі сама, а от людині знатній потрібні вірні слуги і звабливі наложниці. Батько сина любив, то вирішив забезпечити його за найвищим розрядом: двома красунями, а також кавалером трьох Георгіївських хрестів і найкращим сищиком імперії. Нам дали пиво зі снодійним, після чого мусили застрелити з луків, а потім спалити разом із тілом покійного, а також із конем та саньми. Ну, щоб йому було на чому їздити в потойбічних краях.

— Жах який! — видихнула Парася.

— А як ми вижили? — спитав Бобров.

— Дивом. У якому я волію бачити провидіння Господнє. Спочатку я не заснув. Ну, точніше, заснув, але не так міцно, як ви. Потім потрапив рукою в багаття. Ось бачите, обпікся, прокинувся. Побачив, що ви спите, і змикитував, що справа нечиста.

— І як ви здогадалися, що треба робити?

— Ну, мені не було з чого обирати. Дорогу я знав тільки назад, тому вирішив відправити вас на санях у протилежний бік, щоб заплутати погоню, а самому бігти до станції. Мені довелося добути лижі, а потім пощастило не зустрітися з мисливцями. Я добрався до станції. Там залишатися не хотів, бо князь міг прийти туди зі своїм військом. Тільки у Вятці я вже був у безпеці. А що ви пам’ятаєте?

— Ну, ми сиділи біля багаття, дівчата співали, я щось розповідав, потім темне провалля, — розповів Бобров.