Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

— Мабуть, вони знайшли мої сліди і здогадалися, що я подався в інший бік, — кивнув я.

— З їхніх криків я зрозумів, що вам вдалося втекти. Але був упевнений, що ми приречені. Чекав, що нас ось-ось уб’ють! Скажу я вам, немає нічого прілого, ніж покірно чекати на свою смерть, — зітхнув Бобров.

— Іване Карповичу, це було страшно! — сказала Парася і заплакала.

— А потім нас витягли з сараю, де тримали, посадили в сани і повезли. На станцію. Відправили сюди.

— Як вам вдалося витягти нас? — спитав поручник.

— У мене було дещо, потрібне нашим не дуже гостинним господарям.

— Що саме?

— Одна річ, яку я прихопив із собою.

— Що? Іване Карповичу, розкажіть, дуже цікаво! — наполягав Бобров.

— Скажіть, скажіть! — попросили Парася з подругою.

— Ну, не знаю, як би це делікатно назвати, щоб дами не образилися... — почав я.

— Ви про що? — не зрозумів поручник.

— Я відрізав у покійного дещо, — сказав я прямо.

— Дещо? — Бобров не розумів.

— Єлду, чи що? — Парася здогадалася першою.

— Так, — кивнув я.

— Господи, Іване Карповичу, для чого? — Бобров скривився і дивився на мене так, наче спіймав мене на блюзнірстві.

— Мені було потрібно щось, за що я міг би виторгувати вас. Я подумав, що коли князь так ретельно готував своєму синові потойбічне життя, то, мабуть, він би хотів, щоб син вирушив туди цілий, а не частинами. Вирішив забрати голову. Без голови на тому світі навряд чи буде добре. Я відрізав її, але потім зрозумів, що мені нікуди її діти. У руках тримати не міг, бо так би незручно було бігти. Спробував засунути голову під кожух, але вона випадала. Тоді я подумав, що можна взяти не голову. Якщо батько привів сину двох красунь, щоб той тішився у житті на тому світі, то він зробить усе, щоб син вирушив туди не євнухом. То я відрізав. Потім те, що відрізав, поклав у кишеню кожуха і побіг рятуватися. Мав надію, що вас не вб’ють одразу, а потім схочуть повернути трупові те, чого не вистачає.

— Іване Карповичу, як ви це все вигадали? Я б день сидів, а не здогадався б! — вигукнув Бобров.

— Ну, інколи я можу вирішувати швидко. Головне, що я правильно все розрахував і зміг повернути вас живими.

— Князь буде мститися! Треба повернутися туди з поліцією, з козаками, та арештувати його! — захвилювався поручник.

— По-перше, нам важко буде переконати поліцію у правдивості своєї версії. У нас же жодних доказів. Тим більше, князь, як мені відомо, один із найбільших торгівців хутром, і він спроможний на великі хабарі. По-друге, навіть якщо ми переконаємо поліцію, спіймати князя у тих лісах буде важко. Він розчиниться у них, і його не знайдеш.

— Але він небезпечна людина! Якщо він наважився вбивати людей задля похорону сина, то він не забуде вам приниження, яке пережив, коли ви зруйнували його плани!

— Тут, поручнику, цілком із вами згодний. Я сам, на жаль, не читав відомого літератора Чехова, але чув, що він там щось казав про рушницю. Мовляв, якщо її зарядити, то вона вистрелить. Так от, моє правило — не залишати заряджених рушниць, щоб не боятися їх пострілів у спину. — Я усміхнувся.

— Ви натякаєте, що якось вирішили ситуацію з цим клятим князем? — здогадався Бобров.

— Я дуже на це сподіваюся.

— Але як?

— Пам’ятаєте той ящик, який я передав тлумачеві після того, коли побачив вас?

— Так.

— Здогадуєтеся, що там було?

— Ну, мабуть, те, на що ви виторгували нас.

— Ні, там була граната, два фунти динаміту і два фунти порубаних цвяхів. Під час відкривання ящика виривалася чека. І за три секунди мав пролунати вибух. Сподіваюся, це стане для князя сюрпризом. Останнім у його житті.

— А що як тлумач зазирне у ящик до того, як привезе його князю?

— Тлумач уже отримав частину грошей і отримає всю суму після виконання завдання. Він не заглядатиме і намагатиметься триматися подалі, коли князь полізе до ящика.

— Іване Карповичу, ви небезпечний, наче отруйна змія! — скрикнув Бобров.

— Можливо, але не треба на мене нападати, і все буде добре.

— Іване Карповичу, я пропоную випити за вас! За найкращого сищика імперії! — підняла келих Парася.

Далі було сказано ще багатенько тостів, і коли прибули до Вологди, то у всіх була важка голова. Ми вийшли і одразу почали похмелятися. Гуляли ще два дні, коли з Котласа надійшла телеграма про нещасний випадок,