Читати книгу - "Коріння Бразилії"

З іншого боку, перспектива одержання великих прибутків, які від початку обіцяло розведення кави, змушувала фазендейро постійно розширювати свої плантації, нехтуючи всім іншим, що могло б відволікати робітників від головного об’єкта їхньої діяльності. Уже в 1858 році в Сан-Паулу Жозе Мануел да Фонсека[378], виступаючи в імперському Сенаті, казав про це таке: «Перетворення цукрових плантацій на плантації кави відбувається також і в Сан-Паулу, що призводить до подорожчання продуктів харчування. У Палаті є кілька сенаторів-аристократів, яким належать цукрові плантації. Я закликаю їх бути мені свідками. Коли селянин садить тростину, він може також посадити й квасолю, а деякі розводять навіть кукурудзу на значній відстані, аби не завадити тростині. І все чудово родить завдяки добре підготованій під тростину землі. А після жнив одержують чудовий урожай усіх зазначених культур. Так відбувалося в окрузі Кампінас, де землі надзвичайно родючі, коли головною культурою там була тростина. Так відбувалося й в інших районах, які забезпечували столицю та решту міст продуктами харчування. Однак сьогодні й в окрузі Кампінас, і в інших округах домінує кава, це дозволяє одночасно вирощувати харчові рослини хіба що на початку, коли дерева ще зовсім молоді. Але коли вони зростають, то вже не можна вирощувати нічого іншого, навіть сама земля стає непридатною для харчових культур. Якщо не назавжди, так точно на надзвичайно тривалий час»[379].

Подібні обставини, а також розвиток шляхів сполучення, насамперед залізниці, які прокладались зазвичай до районів вирощування кави, підсилювали залежність сільських районів від міст. Своєю чергою, зі спрощенням виробництва зросла потреба доступу до міських центрів, де здійснювався збут продуктів харчування, котрі раніше продавалися безпосередньо у місцях їхнього виробництва. У результаті через кілька років сільські маєтки втратили свій статус баронських володінь і багато в чому уподібнились центрам промислового виробництва. І саме у цьому сенсі каву дійсно можна назвати «демократичною рослиною», користуючись метафорою Хандельманна. Фазендейро завдяки каві, по суті, більше скидався не на сільського, а на міського мешканця, тобто на людину, для якої сільський маєток був передусім засобом для існування й лише у другу чергу — місцем проживання чи відпочинку. «Належні виробничі практики» вже не успадковуються через традиції та спільне проживання протягом низки поколінь, що працювали на землі. Їх тепер вивчають, інколи навіть у навчальних закладах, за книжками та підручниками.

Зрозуміло, що скасування рабства не могло згубно вплинути на ті регіони, де розведення кави заздалегідь підготувало підґрунтя для впровадження оплачуваної праці. Тут перехід до гегемонії міста відбувся швидко. Після цього відкрився шлях до широкомасштабних змін. Утім, у північних штатах ніщо не могло компенсувати наслідків аграрної катастрофи, коли падіння цін на цукор на світовому ринку призвело до ситуації, яка була відзначена подіями 13 травня[380]. Після занепаду їхніх маєтків цукровим баронам не залишалося нічого іншого, як підлаштуватися до нових умов життя. Один письменник з північного сходу Бразилії — Жозе Лінш ду Регу[381] — відобразив у кількох взірцевих епізодах ту драматичну еволюцію, яка у тих краях призвела до руйнації старого патріархального укладу, що зберігався там за інерцією. Нові відносини вже не тільки не живили старий уклад, а навпаки, заперечували його. Зникнення стародавніх цукрових заводів, поглинених сучасними формами виробництва, та піднесення нового типу підприємств, які планувалися й створювалися на зразок міських виробничих центрів, — усе це чітко вказує на напрям цієї еволюції.

Колишні землевласники втратили свою владу й вагу внаслідок фатального удару, завданому їм скасуванням рабства й іншими чинниками, тому вони й не змогли вчасно втрутитися в діяльність нових інституцій республіки, яка натомість не створила власного патриціату, а змогла породити лише плутократію. Республіка, так би мовити, пов­ні­стю ігнорувала стару аристократію. Цим і пояснюється меланхолічне мовчання зазначеної касти, яка за часів імперії керувала інституціями й надихала їхнє функціонування, забезпечуючи певну консолідацію та гармонію у суспільстві, які вже ніколи більше не будуть відновлені у країні. Подібна ситуація є спадком монархічного устрою, структури, на яку цей режим спирався та яка зникла назавжди. Безперервна, поступова й послідовна урбанізація — суспільне явище, додатковими зовнішніми ознаками якого повинні були стати республіканські інституції, — призвела до руйнування села, рушійної сили попереднього режиму, але й досі не створила нічого нового замість нього.

Трагізм цієї ситуації полягає саме в тому, що створена монархією структура досі зберігає свій авторитет. Попри те що змінилися умови, які її породили, вона все ще намагається зберегтись у будь-який, хай навіть неприродний, спосіб, не докладаючи для цього надмірних зусиль. Бразильська державність зберігає, немов поважні реліквії, деякі зовнішні ознаки старої системи, навіть попри зникнення підґрунтя, на яке вона спиралася: периферія, яка не має центру. Передчасна зрілість, ця дивна особливість розбудови нашої держави, є одним із наслідків подібної ситуації.

Наша держава в жодному разі не повинна бути деспотичною — деспотизм погано співвідноситься з нашим м’яким характером. Але їй потрібен поштовх і стриманість, велич і старанність одночасно, якщо держава прагне набути сили та тієї респектабельності, яку наші іберійські батьки навчили нас уважати за найвищу чесноту. Ба більше, за допомогою цього держава може виявити по-справжньому дивовижну силу в усіх аспектах національного життя. Але вкрай необхідно, аби всі деталі її механізму працювали легко й злагоджено. Бразильська імперія значною мірою дотримувалася цього. Ореол, який оточує її й сьогодні, попри все, наші сучасники пояснюють