Читати книгу - "Пробуджена Енея"

прикладі доводить, що язичники наділені “титанічними” рисами (з їхніми прометєївськими й фаустівськими ознаками), заснованими на етиці й естетиці сили, на обожненні надлюдини. Все це – археофутуризм, зовсім не схожий на нашу християнську сучасність, адже міф про Геракла чи діяння героїв “Іліади” – явні прояви цього титанізму, коли люди-герої піднімаються до рівня Богів. Пригадаємо Ахілла, Пріама, Агамемнона, всіх цих персонажів грецької міфології й трагедії, надлюдей, які дійсно прагнуть досягти божественного рівня.

Порівнюючи цей язичницький чин з християнським смиренням, Г. Фай іронізує: “Юдео-християнська традиція не помилялася: її Бог вимагав від людини упокорити свою “гординю”, не наближатися до древа пізнання, не створювати знарядь, що конкурують з незмінною досконалою природою, створеною Творцем. До речі, пригадаємо назви американських ракет і космічних програм часів фон Брауна: Тор, Атлант, Титан, Юпітер, Дельта, Меркурій, Аполлон… Жодна з них не називалися “Ісус”, “Мир і любов” або “Біблія”, і це в країні, де християнство фактично є державною релігією. Назва європейської космічної ракети – Аріяна, ядерних ракет французьких сухопутних сил – Плутон і Гадес, індійської армії – Агні. Британські військові кораблі традиційно носять такі ж назви: Гермес, Аякс, Геркулес… Таким чином, існує якийсь духовний зв’язок між образами язичницької міфології і сучасною “технікою могутності” [474].

Думки французького язичницького мислителя Гійома Фая нині суголосні з ідейними засадами більшості етнорелігійних рухів Європи.

Мені довелося зустрітися з Гійомом Фаєм у травні 2005 року в Москві, куди він був запрошений редакцією журналу “Атеней”. Виступи сучасного французького мислителя у Державній Думі РФ, перед праворадикальною громадськістю та язичницькою молоддю Москви і Санкт-Петербурга завжди викликали жвавий інтерес, захоплювали новизною думки та несподіваністю рішень.

Крім згаданих язичницьких течій у Франції, існують інші національно-патріотичні групи прихильників древньої традиції. Наприклад, Жан-П’єр Тілєнон, бретонець за походженням, вважає, що християнство нав’язане Бретані (нині Французькій провінції) з часів Французького королівства. Відтоді його рідна бретонська мова і релігія почали занепадати. Сам Тілєнон добре володіє рідною мовою і навіть видає свій часопис бретонською. Він має велику родину, виховує своїх дітей і онуків в рідних язичницьких традиціях. На моє прохання він дав коротеньке інтерв’ю для часопису “Сварог”, в якому, зокрема сказав: “Обрядом є щоденний спосіб життя язичника, починаючи з ранкового душа й до того моменту, коли він відходить до сну. Що ж до Богів, то тут йдеться не про якихось особливих кельтських, а загальних язичницьких Богів. Кельтські Боги і герої мають свої аналоги в релігіях інших індоєвропейських народів: король Артур кельтських легенд і Арджуна із Бхагаватгіти – це одне і те ж, так само як Мерлін і Крішна – типологія релігії загалом спільна”.

Ж-П. Тілєнон також відзначив велику різноманітність невеликих язичницьких груп у Франції та його рідній Бретані, що, на його думку, якраз і є симптомом здорового розвитку язичницької ідеї. Цю думку підтвердила і моя наступна зустріч з молодим французьким язичником Паскалем та його подругою Наталкою в Києві.

Одінізм:

Німеччина, Ісландія, Велика Британія, Норвегія

у порівнянні з США

Як же розвивають німці спадщину свого мислителя Ф. Ніцше? Мені було складніше познайомитися з німецьким етнорелігійним відродженням через мовний бар’єр, однак основні риси цього руху вдалося з’ясувати як з німецьких, так і з інших доступних перекладних джерел, безпосереднього спілкування з німецькими рідновірами на першому Конгресі WCER, книжкових оглядів та праворадикальних журналів і сайтів.

У Німеччині язичницький рух з’явився ще задовго до Другої світової війни, і було б дуже несправедливо пов’язувати його з передісторією гітлерівського нацизму, як це іноді прагнуть подати деякі християнські дослідники. Ідея відродження нордійського язичництва збіглася в часі з періодом економічного і політичного занепаду в Німеччині напередодні Першої світової війни 1914–1918 рр., коли мислячим німецьким патріотам стало зрозуміло, що для мобілізації здорових національних сил необхідний глибинний духовний поштовх. У 1912 р. було створено групу, яка зверталась до свого готичного минулого, під назвою “Германен-орден”, через що іноді її називають “масонством навпаки”. Війна завадила розвитку ідей цієї групи, оскільки більшість активних її членів були мобілізовані до війська, багато з них загинули. Лише в 1917 р. на день зимового сонцестояння ті, хто вижив, відновили свою діяльність.

Відродження Ордену очолив Рудольф фон Зеботтендорф, який усвідомлював, що війна йде саме в духовній сфері. Він “відчував гіперборейську ностальгію по єдності нордійського світу”, – як писав про нього Жан Мабір. У перших своїх публікаціях Зеботтендорф відверто заявив: “Нині відбувається боротьба двох концепцій: концепції германської раси і концепції раси паразитів. Германці прагнуть не до матеріальних благ, а до ідеалу, який не збігається з християнським. Нашу релігію знищили..., але ще не знищили наш народ” [288. 62–63].

Баварська ложа Ордену, за пропозицією молодого скульптора Вальтера Наухауса, отримала назву “Тулє”. Це ім’я пов’язане з еллінським Тулє – таємничою північною країною, відомою ще як Острів Героїв. У нордійсько-германській традиції він відповідає Асгарду – обителі Асів і преображенних героїв. У ірландців він тотожний ведійській країні “Аір’янем Ваеджо”, що лежить на півночі, в місці, де відбулося перше творіння Бога Світла, і звідки походить божественний рід. Оскільки арії рухалися з цієї північної країни, у них склалося уявлення, що південь – це те, що попереду, північ – те, що позаду, захід – справа, схід – зліва. Так прижилося і вірування, що арійська традиція сакрального передавалася з Півночі на Південь і з Заходу на Схід [542.18]. Далека Тулє (міфічна Гіперборея), на думку скандинавів, географічно розміщується у Північній Норвегії – Халогаланд” [www.burzum.org]. Отже, в назві криється і головна ідея руху – повернення сакральної нордійської спадщини. Рух швидко набирав силу. Вже восени 1918 р. в Мюнхені до Товариства Тулє входило 250 осіб, а по всій Баварії їх було близько 15 тисяч [288].

Недовго проіснувала ця група язичників, але вона залишила свій легендарний слід в історії Німеччини. Члени Товариства чекали на появу нового нордійського духовного лідера. Їхні прагнення були більше релігійними, ніж політичними, хоча й лежали в суто романтичній площині.

Однак, в умовах буржуазно-демократичної (так званої Листопадової) революції в Німеччині і повалення монархії, а особливо короткотривалого комуністичного режиму, доля активістів Товариства Тулє завершилась трагічно: червоні розстріляли сімох заложників, серед яких був і художник Вальтер Наухаус. Лідер Тулє Зеботтендорф був змушений тимчасово залишити Мюнхен. Розстріл відбувся напередодні Вальпургієвої ночі (30 квітня), коли “Гіперборейські Боги розчиняються в природі, щоб покласти кінець зимі”. Пам’ять загиблих рідновірів Товариства Тулє досі вшановується германськими язичниками.

Їхня діяльність, вкрита ореолом таємничості, після Другої світової війни зазнала безліч спекулятивних, а часом навіть чисто комерційних, фальшувань. Лише в кінці 80-х з’явилися більш виважені дослідження, достовірність яких, на мій погляд, цілком