Читати книгу - "Ярославна"

– Ти-и? – як отетерів Ігор. – Котрий… Змій Горинич?

– Він, Змій Горинич котрий, – одказує та потвора, що над ним нависла і крилами своїми білий день затулила. – А ти Ігор, котрий князь?

Питає так аж ніби насмішкувато. Звісив свої дванадцять головешок, дванадцять пащек роззявивши, – валить з них дим, іскри шугають, огонь вихоплюється. А двадцять та ще й чотири злих очей його двадцятьма та ще й чотирма огнями горять…

А з-під брюха його тягнуться до Ігоря здоровенні лапи з крицевими пазурами.

– Го-ш-го-о!!! – Змій дихнув одразу із дванадцяти пащек і обпік його дванадцятьма огнями. – Так це ти, Ігор Сіверський, котрий клявся: як виросту, мовляв, змієборцем стану? Кирилом Кожум’якою. Клявся, питаю?

– К-клявся, – пролепетав Ігор і все ще не міг отямитись. – Я ж малим тоді був, а що мале не придумає.

– Але ти вже достоту виріс. Нині ти не отрок безвусий, а – муж. Муж, питаю, чи не муж? Так пора тобі вже й Кирилом Кожум’якою ставати. А я, Змій Горинич, осьо перед тобою. То як? Не передумав Кирилом Кожум’якою стати? Битися будемо чи миритися?

– Битися, битися! – закричав Ігор, висмикуючи меч. – Ось я твої дванадцять довбешок постинаю!

Чи встиг меч висмикнути, чи ні – не пригадує.

Проснувся.

Ой лихо, чи не віщий це бува сон?

Він нині й справді в становищі Змія Горинича, тугаринів їхніх. А до Русі звідси кричи – не докричишся. І нізвідки й помочі чекати. Пішов він у Половеччину, нікого з князів не попередивши.

Тим часом в таборі чулися крики.

Ігор струснув з себе рештки сну, схопився, з намету вибіг.

Навстріч йому воєвода.

– Князю – біда! Борзим конем до нас примчала. Доки ми спали нас оточили половці.

– Де вони взялися, як звечора їх не було видно?

– А Бог його відає, де. Степи їхні, знають вони, де їм чаїтися, засідки влаштовувати.

– Але ж ми їхні вежі захопили.

– Вежі ми й справді захопили. Та доки ми добру радувалися, що його у вежах їхніх взяли, вони нас тихцем оточили.

– Вже… ранок? – для чогось запитав князь.

– Ні, ще ніч… Але ми вже оточені.

– Ще ніч, – повторив князь. – А ми вже оточені… То що ж нам тепер, – пригадав свій сон, – битися з ними чи… миритися? Га? Що, питаю?

Воєвода мовчав, розводячи руками. Потім як зітхнув.

– Варта доповіла: багато їх. Але, як кажуть, ранок вечора мудріший. Почекаємо світанку, бо нині ж ніч. Мо’ до ранку щось і проясниться…

Ніч – це породження Хаосу, він полонить Землю, занурює людей у пітьму, наближаючи їх цим до царства мертвих. В Ночі живуть Сон і Смерть (діти Ночі), на яких ніколи не дивиться сонце.

Вночі десь біля Дону кричали Диви – пророки людських доль, тих людей, які йдуть на смерть.

Див як блискавка спалахує, його ніхто не може ні побачити, ні запам’ятати, який він. Тільки крик його вночі й чути.

І тієї ночі Див кричав у Половеччині – чи застерігав кого, чи накликав на кого біду.

Швидше б кінчалася ніч у чужих краях, де половецькі чаклуни під завісою ночі чаклують на погибель русам…

Тривожна ніч у Половеччині, повна незбагненних звуків, шерхоту, стогону.

Десь пирхають коні, стугонять степи, наче там орда йде…

Та ось у степу почало дніти. Нарешті! Вже сяяла ранкова зоря-зоряниця, і нічний морок хутко втікав із степів кудись чи не на край світу. Вже свистіли на своїх горбочках байбаки, цінькало дрібне птаство, а обріями проносились руді лисиці, які гавкають на червоні руські щити.

Високо в піднебессі з’явився могутній степовий орел, оглядаючи звідти свої володіння. Неспішно линув без жодного помаху крил. Видно йому було далеко – і руський табір, що лише під ранок вгамувався, і ті полки половецькі, що непомітно під завісою ночі оточували пришельців. Хан Кзак приготував русам пастку і тепер чекав ранку. Йому допомагали інші хани. Вранці вони будуть батирами-переможцями. Ранок принесе їм славу.

Чув орел і плач половецьких дівчат – не солодко їм було в полоні. Плакали половчанки, не підозрюючи, що свої вже близько, а отже, й воля поруч.

Вранці вони здобудуть волю, а їхні поневолювачі, навпаки, постають бранцями. Десь уже з’явилося вороння – каркало, кружляло. Відчувало: ось-ось ці двоногі ляжуть трупами, і буде пожива.

Над Сюурлієм пролетів ранковий вітерець, хвилю погнав. В очеретах гудів водяний бугай, сплескувалася риба.

Пирхали коні.

Догорали нічні багаття. Ще міцно перед ранком спали русичі. І сторожа їхня біля пригаслих багать дрімала, поопускавши голови на груди…

Спали спокійно в руському стані – як сплять переможці з великим полоном. А завтра… Ба, вже сьогодні вранці чи й під обід, полон їх чекатиме ще більший. Всі вежі половецькі стануть їхніми, дівчата й жінки половецькі їхніми стануть, коні та худоба половецька їхньою стане…

З-за далеких горбів на сході, де була рожева смуга й полум’яніло небо, поволі сходило сонце. Спершу там виткнувся його краєчок, потім півколо, а далі й усе світило виткнулось, піднялося над степом, наче питаючи: а як ви тут без мене ніч провели? Живі-здорові?

Сонце рано-вранці кармінове, яскраво-червоне, без золотого блиску й такого ж проміння.

Споконвіку воно було божеством язичницької Русі, що втілювало життя, тепло, світло. У давніх слов’ян було два головні боги сонця – Хорс (бог сонячного диску) і Ярило – бог сонячної енергії. Слово хорс означало «круглий», а слово «ярило» – неприборканий, нестримний, шалений, або ще ярий, яскравий… Арабський письменник X ст. аль-Масуді називав слов’ян-язичників «сонцепоклонниками». Ігор Святославич вважав себе онуком бога сонця. Нащадками Дажбога (сонячного божества) автор «Слова» назве увесь руський народ.

Сонце завжди ототожнювали ще й із земними владарями – імператорами, царями, фараонами, королями, князями. У «Слові» чотирма сонцями буде названо чотирьох князів: Ігоря Новгород-Сіверського, Всеволода Курського, Володимира Путивловського, Святослава Рильського. Але скоро, скоро їм, сонцям Русі, доведеться побути в ролі рабів.

Вже зійшло сонце-Хорс, велике і кругле, а невдовзі за ним вигулькнуло й сонце-Ярило – яскраве, радісне, шалене…

Русичі уявляли сонце вогненним колесом, від якого залежало життя і благополуччя роду. Зміни пір року пояснювалися смертю і народженням небесного бога. Про сонце говорили як про живу істоту: воно прокидається після сну, сідає, встає, ховається за хмари. Сонцем скріплювали клятви, мирні угоди, а заклинання виголошували, обернувшись до небесного світила. У київському пантеоні на горбі Перуна стояв Дажбог – один із головних богів Русі. Під цим іменем обожнювалося сонце.

Як з’явився Ярило, русичі вже були на ногах – мечами, списами,