Читати книгу - "Ярославна"

Ось тоді Ігор і звернувся до свого воїнства, до братів своїх:

– Браття! Сього ми шукали єсмо. Тож ударимо!

І рушили вони на ворога, як зазначає літописець, «поклавши на Бога уповання своє».

Рушили злагоджено, чітко. Йшли, як на єдиному подихові, коли їхні серця билися в унісон, як одне.

Йшли неспішно, спокійно і цією неспішністю й спокоєм наганяли жах на ворогів.

Руський літопис:

«І коли прибули вони до ріки до Сюурлію (ця загадкова річка, якої мовби й немає на мапах України, таки «плуталася» під ногами в русичів!), то виїхали з половецьких полків стрільці і, пустивши по стрілі на русь, так і поскакали. Руси ж не переїхали були ще ріки Сюурлію, як поскакали й ті половці… котрі ото здалеку од ріки стояли.

(Це був початок пастки, русичі цього не збагнули). Тоді Святослав Ольгович і Володимир Ігоревич, і Ольстин з ковуями, і стрільці кинулися вслід за ними, а Ігор і Всеволод помалу йшли оба, не розпустивши війська свого. (Можливо, вони насторожились і подумали: чи половці їх бува не заманюють?) Передні ж ті руси били їх, брали, і половці пробігли вежі (пожертвувавши ними, аби заманити супротивника – В.Ч.) а руси, дійшовши до веж, набрали полону. Другі ж уночі приїхали до полків з полоном».

Ще з Літопису Руського:

«І коли зібралися війська всі, то сказав Ігор до братів і до мужів своїх: «Осе Бог силою своєю наслав на ворогів наших біду, а на нас – честь і славу. Та ось бачили ми війська половецькі, що їх багато є. Але ж чи вони тут усі зібралися? Нині ж поїдемо вночі. А хто поїде завтра вслід за нами, то чи всі вони поїдуть? (Йдеться про половців). Тільки луччі кінники переберуться, а з самими ними як нам Бог дасть!» І сказав Святослав Ольгович обом стриям своїм: «Далеко я гонив услід за половцями, і коні мої не можуть. Якщо мені нині поїхати, то доведеться мені тільки в дорозі одстати». І піддержав його Всеволод, щоб ото стати тут, і сказав Ігор: «Та негаразд, браття, розуміючи все, померти».

Однак вони стали тут…»

Русичі повірили, що половці, їх злякавшись, утекли – і пастка захлопнулась.

Зовні здавалось, що перша сутичка – вельми незначна, – принесла русам велику побіду. А кочовики всього лише піддалися, аби заманити полки Ігоря вглиб степу – до полків Кзака, що вже чекали дружинників.

Київський літопис: «Половці побігли до веж (своїх стійбищ). Руські воїни дійшли до веж і взяли полонених. Інші ж уночі приїхали до полків з бранцями».

Це була перша перемога русичів, така бажана і така утішна! Всю ніч полки святкували перемогу. Горіли багаття, пирхали коні, весело перегукувалися воїни. А що було за відблисками вогнищ і що там ховалося в пітьмі ночі, що підстерігало переможців?

Тут нас чекає ще одна загадка, – вежі виявилися навдивовиж багаті (а де вони знаходились, русичам підказали самі половці). У них було «злато», «паволоки», «оксамити», срібна зброя, багатий одяг, «всякое узорочье половецкое», але чомусь не було там того, чим зазвичай «ополонялись» руські князі в степу – худоби і табунів коней. До всього ж, половецькі воїни випустили лише по одній стрілі і зникли в степу. Чи то дружина Ігоря знайшла всю скарбницю половців у степу, чи ті вежі були зарані приготовлені – як западня. Ігор спершу насторожився і навіть запропонував було відійти назад, до Дону, але інші князі наполягали – ніч-бо, мовляв, варто зупинитися саме тут на відпочинок. А вранці русичі побачили, що вони оточені з усіх боків.

Притиснуті до грузького болота, позбавлені питної води, кінні дружини князів навіть не намагалися вирватися з оточення, покинувши піших (така можливість у них була) і тим врятуватися, вони відхилили цей план. Виграти битву в тих умовах було неможливо.

Про ту першу перемогу «Слово» так мальовничо писатиме:

Мало кому в ту ніч спалося – святкували перемогу. Пили кумис, захоплений у ворогів, молочну горілку… Мацали гарненьких половчанок – буде потіха.

Ігор та інші князі були задоволені.

Що військо обтяжене полоном, і це обмежило його бойові можливості, не звернули уваги. Всі чекали ранку. Прийде ранок і він принесе нову перемогу. Вже вирішальну. 10 травня все й вирішиться, і полки повернуться на Русь з великим полоном і славою гучною…

…І славою гучною…

Хто се сказав, як застогнав: і славою гучною? Так Ігор подумав, їдучи конем: і славою гучною?

Чи мо’ йому вчулося?

Був ясний день, світлий і лепський – Божа благодать.

І князь, знявши свій важкий золотий шолом, їхав степом широким, насолоджуючись привіллям, і всі вітали його з побідою.

«З якою це… побідою? – подумав він і раптом згадав: – Дак ми ж оце половців побили. І це до мене як до переможця каїв змієподібних слава прилетіла гучна…»

Тепер на Русі тільки про нього і йтиме яса. Переможець половців! Сокрушив їхні змієвидні глави! Рятівник Русі!

Більше змії зі степу не літатимуть Русь пустошити і палити. Як поклявся він ще отроком стати змієборцем, Кирилом Кожум’якою новітнім. І зміїв побив, як то їх бив Володимир Мономах.

Тепер йому в Київ, до столу золотого, прямий шлях. Гучна слава вже летить попереду його коня.

І навіть поганські диви на деревах його вітають, славу йому лебедями ячать…

…лебедями ячать…

Аж тут раптом шелест степами пронісся, вітер вихором загудів-загоготів – аж дерева попригиналися.

Кінь його тривожно заіржав, вуха прищулив.

Що се, що се? Він поспішно надів шолом, броню на грудях поправив.

Що се, що се?

Десь закричали птахи, грудками падаючи до землі.

Звірі по норах розбіглися.

Лисиці, на бігу гавкаючи, перед у тій втечі повели.

І бачить він, як степом, а день, день який ясний ще мить тому був! – чорна ніч несеться. До нього вже на невидимих крилах летить – ось-ось його накриє. Що се, що се?…

Не встиг князь нічого й збагнути, як чорна ніч, що невідь-де і взялася ясного дня, і накрила його…

І щось як огнем на нього дихнуло згори. Звів він голову, аж то над ним Змій Горинич