Читати книгу - "Роман шукає"

— Це був мій побратим, — сказав він тихо. — Кращого льотчика я не знав. І кращої людини… Досі оплакую цю втрату.

Більше я ні про що не запитував.

Ще з далеких «кросових» часів знаю: що голосніше гудуть мотори, то краще мені думається. І хоч двигунам АН-24 годі змагатися із завиванням кросових мотоциклів перед стартом, та на зворотному шляху із Харкова я роздумував приблизно так. Ось учили мене досвідчені криміналісти і весь час попереджали: тільки не будуйте схеми, бо вони, як правило, схематичні, а ваше завдання — створити якнайповнішу картину. Те саме твердив і Федір Васильович. Та як же було від цього втриматися, коли схема сама напрошувалася? Ось вона.

Голобородько мав коштовності, його вбив один із шестисот інвалідів, що на той час лікувалися в госпіталі. Вбивця теж уже, може, давно в могилі, і справу цю тепер можна відкласти ще на тридцять років…

Але щось не влаштовувало мене в цій схемі. Мабуть, уже одвик я від цього гудіння. Як не старався, я не міг намацати. І вже коли вийшов з літака, раптом зрозумів. Де цей молодий випускник льотного училища міг узяти такі коштовності? Як він їх возив із госпіталю в госпіталь? Щось тут не так. І з убивцею не так. Не шістсот їх, а десять, п’ять чи один, саме з тих, хто лежав у палаті, де було вбито Голобородька. Або з тих, хто мав вільний доступ у цю палату. Адже ніхто з персоналу не звернув уваги на зайшлого. А потім — коса… Це ж треба, щоб убивця знав про її існування та Щербинин сховок.

Якось так сталося, що медсестра Віка, якій Славко дав колись прізвисько Старуля, зайняла в серцях аборигенів чотирнадцятої палати місце Любочки. Тепер до неї усміхалися, коли вона приносила вітаміни і риб’ячий жир. Та й сама Віка змінилася. Що то робить з людьми бодай найменша увага! Вона жартувала, сміялася у відповідь на жарти, і виявилось, що вона зовсім не схильна щомиті бігати до начальства скаржитись на недисциплінованість хворих.

Та сьогодні її зустріли набагато стриманіше, ніж останнім часом. Майже як стрічали колись. І вона знала чому: сьогодні Віка вийшла не в свою зміну — замість Любочки, бо та захворіла.

— Мамочки! — сплеснула в долоні Віка, дещо перебільшуючи своє захоплення. — Які ж красиві у вас подушки! А портьєри — хоч у кабінет начальника госпіталю вішай!

— Нічогенькі портьєри, — скромно підтвердив Славко. — Дайте-но вашу косиночку на хвилинку.

— Ой, не треба, — злякалася Віка. — Це ж вона у мене за формою.

— Не повна форма.

Славко взяв шматок трафаретного картону і прорізав у ньому скальпелем рівненький хрестик.

— Давайте! Все буде гаразд. Ще й подякуєте.

Віка нерішуче подала косинку. Славко прослав її на столі, приклав трафарет, мазнув червоною фарбою, і якраз там, де треба, запломенів червоний хрестик.

— А воно не злиняє?

— Хоч у сорока водах вари. Давайте ми вам ще на кишеньці зробимо хрестик. Знімайте халата.

— Ой ні, — зашарілась Віка, — не треба. Ні в якому разі…

Видно, під халатом у неї була старенька одіж або й нічого не було.

Вже збираючись виходити, Віка порадила:

— Воно, звичайно, подушки красиві… Але краще б ви вдень прикривали їх. Ну хоч простирадлами. Бо як свої — то це нічого, а як начальство якесь…

Віка пішла. А вони мовчки продовжували розцяцьковувати через трафарет стареньке ганчір’я.

Коли до палати увійшов старшина Дранишников, Семен Анципер страшенно зрадів:

— Старшина, струнко! Кру-гом! Тягни онучі!

— Для чого? — з підозрою спитав Дранишников.

— Зараз знатимете, — відповів Славко.

— Невже вирішив мінятися?

Зраділий старшина питав це вже з дверей, прямуючи в свою палату. За хвилину він повернувся з онучами.

— Давай, старшина, онучі Славкові, він тобі зараз із них картину зробить. Таких онуч на весь Сибір не буде.

— Як оце наволочки? — почухав потилицю Дранишников. — Воно й справді, йолки-палки, лес густой…

— А ти як гадав! — хвалив роботу Анципер. — Діло тобі кажу, давай онучі. Розмалюємо їх — у Сибіру тобі від дівчат та молодиць відбою не буде.

Дранишников вагався. Мужик він був хазяйновитий і знав, що кожна річ мусить мати своє призначення. Єдина вимога, яку він досі висував до онуч, — це щоб були вони сухими. А тут раптом — розцяцьковані онучі. Чи не занадто?

Дранишников крадькома поглядав на Щербину: що скаже цей статечний чоловік, чи не підніме його, старшину Дранишникова, на сміх? Але хитрий Щербина тримався нейтрально. Навіть вираз обличчя у нього був якийсь відсутній.

— Давай, давай, не бійся, — заохочував Дранишникова Анципер. — Поки майстерня на ходу. Не даси — будеш потім каятись, даси — матимеш вєщ.

— Давайте, товаришу старшина, — заглядав Дранишникову у вічі Славко, аж соваючись від нетерпіння.

Він вхопив онучі, розтяг їх на столі і заквацяв пензликом по трафарету.

— Слухай, — здивувався Анципер, — це ж у тебе не орнамент, а Андріївські прапори виходять.

— Які це Андріївські? — насторожено подався вперед Дранишников.

Семен підморгнув Ігореві.

— Це — головний царський прапор. Його на військових кораблях вішали.

— Хлопці, не балуйтесь, — жалібно попросив Дранишников. — Були онучі як онучі, так послухався вас… Вони, правда, не зверху, а всередині носяться, та однаково невдобно з царськими прапорами…

Але було вже пізно. Анципер і Славко, обмінюючись короткими професійними зауваженнями, наносили на онучі так, що Дранишникову здавалося: ганчірки от-от застогнуть. У глибині душі він уже розпрощався з ними: пропали онучі, як жабеня на морозі… Щербина зловтішно поглядав то на Дранишникова, то на те, що недавно було білими м’якими онучами, й думав: «Ох і дурний же ти, старшина. Це ж при таких онучах доведеться і взуватися, і роззуватися в темряві, бо засміють».