Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Нащадки «Білого Хреста» 📚 - Українською

Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Нащадки «Білого Хреста»" автора Віктор Тимчук. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 79
Перейти на сторінку:
чужі.

Віддаль скорочувалася… Мені впала в око рука майора, якою тримався за скобу, — пальці білі-білі. Ми з Маховим теж ледь стримували хвилювання.

Молодчина Бунчук, вдало розрахував: «уазик» вчасно порівнявся з Чорнухою, коли той ступив до хвіртки і витягнув з кишені ключ. І оперативники уже поряд. Я і Скорич, наче за командою, в один раз вистрибнули з кабіни. Дем'ян озирнувся — а ми перед ним — і роззявив рота від подиву…

— Громадянин Чорнуха? — запитав я.

— Ггг… — вирвалось із його горла.

— Ми з міліції.

Харитина, зачувши те, зойкнула і притислася до паркану, полотніючи лицем. Чоловік поводив виряченими очима… Всього чекав од нього, тільки не такої панічної розгубленості. Як же був упевнений, що не викриємо його! Авжеж, стільки років усе шито-крито.

— Відмикайте хвіртку! — наказав йому Скорим.

— Це… це… — Чорнуха не міг отямитись. — Ви… не маєте права, — з придихом, охриплим голосом нарешті сказав.

— Маємо, — твердо й переконливо мовив Махов.

— Господи… — без відчаю, а швидше з важкою полегкістю вихопилось у Харитини. — Господи, окошилося…

— Цить! — зненацька процідив до неї крізь зуби Дем'ян. — Ні пари з уст, лахудро.

Я взяв за зап'ястя Чорнуху — із заціпленого кулака випав довгий ключ із вигадливою борідкою. Ввійшли на подвір'я й попрямували до ганку. Я не спускав очей з Дем'яна. Він тільки раз оглянувся, коли у відчинені ворота в'їхав наш «уазик». Зовні затриманий не виказував ні хвилювання, ні переляку. Він уже оговтався. Швидко. Тепер буде нелегко витягти з нього зізнання.

Спинилися перед дверима на веранду. Чорнуха не поспішав їх відмикати. Обшукувати його на видноті ми не хотіли, щоб не побачили з вулиці.

— Не тягніть, Чорнуха, давайте, — поквапив його майор і дорікнув: — Негостинна ви людина.

— Зараз, зараз… — Дем'ян мляво шукав — мацав кишені штанів, потім піджака, натомість поліз до внутрішньої.

Я лише подумав: невелика цінність ключ, чого б це ховати його аж там, як несподівано різко висмикнув руку Чорнуха і перед моїми очима мигнув тьмяний, воронований пістолет. Встиг ухопити зором — скоцюрблений палець натис на спусковий гачок… Я з силою вдарив ребром долоні Чорнуху по біцепсу. Зброя без пострілу брязнула на мурований ґанок, а Дем'ян, крутнувшись, великими стрибками помчав до хвіртки.

— Стій! — упівголоса, натужно гукнув Скорич. — Стій!

Я метнувся за втікачем. Аби на вулицю… Чорнуха порівнявся з «уазиком», і тут зненацька просто перед ним відчинилися передні дверцята. Він з розгону напоровся на них грудьми, заточився, розчепіривши руки, і я вхопив Дем'яна за комір піджака. З кабіни вистрибнув Бунчук, надбігли Скорич і оперативники, тісним кільцем оточили Чорнуху, що пожадливо хапав скривленим ротом повітря.

— Ключ, Чорнуха! — вимогливо сказав Махов. —

І без фокусів.

Я звернув увагу на пістолет у руці майора. Парабелум, німецький, ще, мабуть, з війни. Чому ж він не вистрелив? І до якої крайності вдався — ні, не Чорнуха — Тягун Феофан Миколайович, наважившись скористатися ним! Очевидно, знав, що чекало попереду.

Тягуна повели до хати. Скулена Харитина сиділа на ганку, вся у чорному вбранні, наче великий крук.

— Щасливий ти, Арсене, довго житимеш, — сказав Скорич, показуючи парабелум. — Він зопалу не зняв запобіжник. Коли б не це… — і Дмитро Юхимович скрушно похитав головою.

Я вимушено посміхнувся. Харитину ми залишили на веранді, а Тягуна посадили на кухні. Прийшли поняті. Почався обшук. Я зазирнув до кожної кімнати. Їх обстановка не свідчила про достаток. Навпаки — була звичайна, навіть біднувата, без телевізора і приймача, без дорогих килимів, а у вітальні висів вигорілий, виготовлений із рожевого паперу абажур.

На жаль, обшук нічого не дав. Тільки у жіночій білизні знайшли старий невеликий знімок із якогось маленького хлопчика, зодягнутого у штанці на одній шлейці. Ніяких листів, фотокарток і листівок не виявили. На кухні, серед виделок, ложок і ножів, лежав колій, такий, яким Тягун ухекав недавно кабана.

Мене не розчарували попередні наслідки обшуку. Феофан злочинець зі стажем, умів ховати награбоване. Зараз зацікавив знімок. Чомусь був упевнений — на ньому син Тягуна. І, мабуть, фотокартка зберігалася крадькома від батька, всупереч його забороні.

Наші фахівці полізли на горище, а я зайшов до кухні. Тягун сидів за столом і, ніби нічого не сталося, спокійно вминав свіже сало з часником. На його бороді біліли крихти хліба, губи лисніли від жиру. Я показав йому фотокартку.

— Хто це?

Маленькі очі Феофана вп'ялися в шматок цупкого паперу. На мить, я спостеріг, у них майнула сполоханість, та він знизав плечима.

— Не знаю, — буркнув.

— Не впізнаєте свого сина, га? — насмішкувато запитав.

— Ми бездітні, — ковтнув слова разом із салом.

— А ваша дружина? Може, вона признає сина?

— Бездітні ми, бездітні, — вовкувато глипнув на мене.

У нас було чимало запитань до нього. Власне, вони попереду. Тягун навіть не здогадувався, скільки ми знали про його особу! Я ще трохи постояв на кухні. Ні злість, ні почуття помсти не обсідали мене. Дивився на нього як на пристаркувату людину, яка страждає страшною хворобою — манією вбивств і крадіжок. Після невдалого замаху він вечеряв. Хліб не застрягав йому в горлі, й не трусилися руки…

Харитина теж не признала сина на знімку. Правда, вона, угледівши фотокартку, злякано притулила долоню до рота й наче скам'яніла. І я не домігся від неї відповіді. А невдовзі знайшли на горищі схованку — вхід до ніші між двома стінами, де лежали мішки з хутром, дорогі відрізи, коробки з новим взуттям. Я з першого погляду на коміри визначив — з магазину (по краях позалишалися смужки пальтової тканини).

Коштовності виявили з допомогою магнітометра[15] просто під ногами: на ґанку, під металевою решіткою, об яку обчищали болото, вмурований металевий ящик. У ньому — пачки грошей, коробочка з

1 ... 64 65 66 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нащадки «Білого Хреста»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нащадки «Білого Хреста»"