Читати книгу - "Порожня труна"

Амелі прокинулася, коли вже добре розвиднілось. Страшні різані рани на обличчі і грудях нестерпно боліли, проте більше за біль її обходило одне, що їй кортіло дізнатися і чим дедалі дужче переймалася. З невимовним жахом вона побачила біля себе ревну Данієль. І, не витримавши, Амелі відчайдушно закричала:

— Я не хочу вас бачити… Дайте мені піти, я не хочу зоставатися в клініці Поля Дропа! Я забороняю йому торкатися мене! Випустіть мене! Краще здохнути на вулиці, ніж зоставатися тут!

Амелі так розхвилювалася, що вражена мадемуазель Данієль подумала: нещасна почала марити і їй треба дати снодійного. Після ліків Амелі заспокоїлась, тіло її обважніло. Вона спробувала сісти, але тільки знесилено впала на подушки і, майже непритомніючи, пробелькотіла:

— Я не хочу… Не хочу… тут зоставатися…

Що ж до Поля Дропа, то ці події, мабуть, неабияк на нього вплинули або, ж відвідини потайного покою цієї ночі перемінили його, бо хірург о сьомій ранку не став обходити хворих як то звик, а тільки переказав Данієль, що вкрай стомлений і побуде вдома.

Професор і справді, навіть не роздягаючись, приліг у м'якому фотелі, сподіваючись трохи відпочити. Але той намір перебив служник.

— Чого ще треба? — роздратовано кинув Поль Дроп. — Я ж казав не турбувати мене.

— Пане, — винувато мовив служник, — перепрошую. Але прийшов суддя і хоче вас бачити.

Сполотнівши, Поль Дроп підхопився. Його затрусило, мов у лихоманці.

— Чого він хоче? — запитав невпевнено.

Слуга тільки стенув плечима.

— Гаразд, нехай заходить.

За хвилину перед хірургом стояв Себастян Перрон.

— Моє прізвище вам нічого не промовляє? — сухо й погрозливо спитав судовик.

І тоді Поль Дроп упізнав суддю, що хотів замирити його з дружиною — то був перший необхідний крок, коли Амелі подала до суду на розлучення.

— Авжеж, добродію, добре пам'ятаю, що бачив…

Себастян Перрон урвав його:

— Добродію, з вами зараз розмовляє не суддя, а просто людина, Себастян Перрон… Ви знаєте, хто я?

Себастян Перрон гостро й пильно глянув на професора, і той відчув, що полотніє.

— Я вас не розумію, — насилу спромігся він.

Проте Себастян Перрон, враз захвилювавшись, питав уже про інше:

— Я знаю, що у вашій клініці опікуються Амелі Таверньє, знаю, що її покалічено. Тож скажіть мені, як вона почувається. Мені доконче треба її бачити.

Професор Поль Дроп дивувався дедалі дужче.

— Добродію, я нічого не розумію. Скажіть…

— Яке це має значення? Мені треба бачити Амелі.

— Отакої! — не втримався професор. — Що мають значити ці слова про мою дружину? І яким правом, добродію, ви питаєте про неї?

Себастян Перрон уже грізно вигукував:

— Добродію, моє право найсвятіше у світі! Це право батька, який хоче бачити матір своєї дитини. Я коханець вашої дружини, Амелі Таверньє була моєю коханкою, перш ніж…

Себастян Перрон не докінчив: піднісши кулаки, нетямлячися од люті, до нього метнувся Поль Дроп.

— Паскуда! — загорлав він.

Перрон сподівався такого, тому й собі кинувся до професора. Обоє чоловіків зі стиснутими кулаками, палаючи люттю, ладні були розтерзати один одного. Але враз зупинилися.

Бо прочинилися двері, і коли Себастян Перрон та Поль Дроп обернулися, то в обох вихопився зойк:

— Ви?!

Прибулець зі спокійною іронічною усмішкою вклонився.

— Атож, добродії, це таки я.

Тим прибульцем був Жюв. Інспектор удав, ніби не помітив, що чоловіки ладні кинутися один на одного. І спершу звернувся до професора.

— Добродію, — мовив Жюв, — якщо я дозволив собі зайти до вас, хоч ви й звеліли нікого не пускати, маючи законні і цілком зрозумілі підстави відпочити, то лише тому, що я повернувся з клініки. Ваша старша медсестра просила передати, що вам негайно слід бути біля хворої. Стан пані Дроп украй тяжкий, потрібна ваша консультація: зараз ви не її чоловік, а тільки лікар.

Професор вагався, тож Жюв поклав тому ваганню край:

— Крім того, мені треба поговорити з цим добродієм віч-на-віч.

І кивнув на Себастяна Перрона. Проте той, трохи оговтавшись, не на жарт роздратувався.

— Пане Жюв, — обурився судовик, — при добродієві Полю Дропі, якому я прийшов заявити, що був коханцем його дружини, я хочу вам заявити, що звинувачую Поля Дропа в тому, що він негідник. Я звинувачую його, що він намагався безсоромно шантажувати мене, звинувачуючи у викраденні дитини моєї та Амелі Таверньє. Він вимагав від мене грошей, мовляв, тоді поверне мені сина… Я звинувачую…

— Добродію, — урвав його Жюв, — я раджу вам помовчати.

Мовилося це з таким притиском, що судовик справді вмовк. А Поль Дроп одразу, мов сновида, вийшов з кімнати, проминув коридор і опинився надворі, збираючись іти до клініки. З учорашнього вечора на нього обрушився шквал нещасть, він уже не знав, на якому світі; часом йому здавалося, що всі ті жахіття сняться. Жюв і судовик зосталися самі.

— То що? — почав Себастян Перрон.

Жюв заспокоїв його.

— Гаразд, добродію, — мовив він. — Гадаю, що я вийшов на слід, і невдовзі, схоже, зможу вас потішити… Стан пані Амелі не такий тяжкий, як я сказав професору… З іншого боку, знайти вашого сина не так і важко, як гадалося. Послухайте моєї ради: йдіть додому й чекайте. Гадаю, що години за дві я принесу вам гарну новину.

Себастян Перрон стулив долоні й розчулено проказав:

— Ех, Жюве, Жюве… Якби ж ваші слова були правдою…