Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

Осторонь від шосе, на пагорку, в тіні евкаліптів стояла красива вілла. Його вілла! Скільки спогадів зв’язано з нею! Колись йому здавалося, що мати власну віллу — вершина життєвих успіхів. З яким захопленням він будував цю віллу спочатку в мріях, а потім і насправді! Скільки винахідливості і смаку проявив, обдумуючи загальний план і кожну дрібницю! В його віллі не повинно бути пошлої недоладної розкоші. Все мусить бути просто, строго і разом з тим красиво. І це йому вдалося, його віллою захоплювались. Про неї писали. їй наслідували.

Особливо багато дотепності він вклав у те, щоб пристосувати обстановку до свого маленького зросту. Дивлячись на меблі, ніхто не сказав би, що вони створені для дітей і карликів. І разом з тим це не були-звичайні меблі. Одні крісла і стільці мали сидіння, розташовані нижче, ніж звичайно, а інші — заховані приступки і лавочки, які висувалися, коли натиснути кнопку.

Так, чудова вілла була у Престо! Скільки разів ось на цьому самому повороті автомобіль круто повертав, і через кілька хвилин Престо під’їжджав до будинку. За сотню метрів шофер сигналом сирени попереджав, що приїхав хазяїн. Вірний слуга, старий Себастьян, незмінно зустрічав Престо біля широко розчинених дверей. І ось тепер… Престо зітхнув і попрямував до будинку, повільно піднімаючись вгору.

Було близько одинадцятої години вечора. В боковому вікні світився вогник. Себастьян ще не спав. Тоніо обережно пройшов біля садових ґрат до групи молодих кипарисів і ліг у теплий пісок. Зорі яскраво світили над головою. Пахло евкаліптом. Час від часу на шосе виднілися вогні автомобілів і звучали гудки.

Дванадцять… Вогник у крайньому вікні все ще світився. Невже Себастьян цілу ніч стереже? Від нього всього можна чекати.

Дедалі рідше пролітали, мов жуки-світляки, сяючи фарами, автомобілі. Престо не терпілося. Він підвівся й почав повільно і обережно перелазити через високу залізну огорожу. Тоніо знав, що ворота на ніч замикаються. Добре, що у дворі немає собак. Престо не любив їх, бо собак дратували його метушливі рухи, і вони завжди гавкали на нього. І тому, незважаючи на всі умовляння Себастьяна, Престо заборонив держати дворових собак. Тепер Тоніо був дуже радий цьому: він міг, не наражаючись на небезпеку, підійти до будинку. Престо приваблювало вікно, в якому ще світилося. Тоніо обережно піднявся до нього. Штора була спущена. Спить чи не спить Себастьян? Може, освітлене вікно — тільки воєнна хитрість: світло горить, щоб злочинці боялися підійти до будинку? Тоніо почекав ще півгодини.

Нарешті, о першій годині ночі, він вирішив, що пора діяти.

Престо пройшов до протилежного рогу будинку і піднявся до вікна. Рама була зачинена. Треба видавити шибку. Але як це зробити безшумно? Престо спробував обережно натискати на скло, щоб воно тріснуло. Та шибка не піддавалася. Розбити? Це може привернути увагу старика, якщо він не спить. Престо натиснув трохи шибку плечем. І раптом скло з тріском розбилося.

«Кінець!» подумав Престо, відбігаючи вбік. Він переліз через огорожу, ліг на землю і почав стежити, вичікуючи, коли Себастьян вийде з будинку або відчинить вікно. Але будинок, як і раніше, був мовчазний. Минуло кілька хвилин. Ніяких ознак життя. Престо зітхнув з полегшенням. Себастьян міцно спить. Скло розбите. Головне зроблено.

Престо знову переліз через огорожу і підійшов до розбитого вікна. Він обережно почав виймати осколки. Коли залишилось вийняти всього кілька кусків, Престо поспішив і порізав собі вказівний палець на правій руці. Замотавши його носовою хусточкою, він вліз у вікно і впевнено пішов по кімнатах.

Дивне почуття оволоділо ним, Антоніо був дома, у своєму власному будинку, де кожна річ була відома йому, а проте мусив крастися, неначе злодій. Так, він і був «злодієм». Він прийшов сюди для того, щоб украсти гроші з своєї власної вогнетривкої шафи. Обережно ступаючи, Тоніо пройшов через їдальню, стіни та меблі якої були зроблені з чорного різьбленого дуба, велику овальну вітальню, де в темряві поблискував білий рояль, бібліотеку, заставлену столами, шафами і стелажами. Тут треба бути обережним, щоб не наткнутися на одну з драбинок, розставлених у проході. Ось, нарешті, й кабінет.

Вогнетривка шафа у стіні біля письмового столу. 3–6–27–13–9 і під ними: 32–24–7–8–12. Так треба повернути номери на двох кільцях, щоб ключем відімкнути замок. Складна система. Чудово. Добре, що новий Престо дістав у спадщину пам’ять старого Престо і ця пам’ять не зрадила його. Хіба це не доказ того, що він той самий Престо чи принаймні законний спадкоємець його капіталів і всього майна?

Престо почав набивати кишені банковими білетами. І раптом йому здалося, що в сусідній кімнаті чути закрадливі кроки. Престо скам’янів і затамував подих. Ні, все тихо… Почулося. Він знову взявся за роботу. Несподівано спалахнуло світло електричного ліхтаря, яке осліпило Престо і паралізувало його рухи.

— Руки вгору!

У дверях стояли чотири полісмени з наставленими на Престо револьверами. Престо розгублено подивився на них. У нього не було зброї. Кабінет мав тільки один вихід. Вистрибнути у вікно? Але Престо через свою недосвідченість не відчинив його. А поки він одчинятиме вікно, полісмени встигнуть схопити чи вбити його… Опиратися неможливо. Престо покірно підняв руки вгору. І в цей час із другої кімнати, за спиною полісменів, почувся розкотистий злорадний старечий сміх.

— Я казав вам, — упізнав Престо голос Себастья-на, — що цей молодчик завітає сюди.

Через кілька хвилин Престо вже сидів із стальними наручниками в поліцейському автомобілі. В поліції Престо учинили попередній допит і дуже сміялися, коли він називав себе Тоніо Престо. Тоніо був такий обурений грубим поводженням, що не захотів доводити своєї правоти, але зажадав, щоб завтра ж вранці йому влаштували побачення з прокурором.