Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

У Ковбика була добра й лагідна душа, усі людські болі торкалися його серця, а особливо ті, що якимсь чином загрожували його авторитетові. Він і хвалив цнотливу Віоріку, аби тільки та заспокоїлась, і просив пробачення, але це викликало у неї ще більший потік сліз. Ковбик, знаючи, що людське тіло на вісімдесят відсотків складається з води, злякався, аби до вечора із неї не залишився сам кістяк у торбі з одягу.

— Припини негайно! — гримнув нарешті сердито. — А то ще подумають, що я тебе, вагітну, збирався зґвалтувати… Що ти хотіла?

— Там… там!

— Ну-ну… Що там?

— Там, у приймальні… отой… Ну, він знову тут… Такий грізний…

— Ревізор?

— Ревізор! — повторила Віоріка, витираючи сльози.

— Ну, не такий уже він грізний, як тобі крізь сльози здалося. То воно тільки туману напускало. Витри сльози — і хай переступає поріг…

— Ви неначе дипкур'єрським поїздом примчали, мій любий! — Стратон Стратонович спробував обійняти ревізора, але Благоуханний не дався. Ковбик удав, що не помітив того. — Радий вас бачити здоровим, щасливим. Ви десь начебто серед зими й загоріли! Мабуть, солярій маєте?

— У лісі, під соснами!

— А чого, в той день було сонячно… Як ви тоді додому дістались? Понюхно розповідав мені, що все гаразд. Правда, вийшла маленька неув'язочка з вашою дружиною. Іраклій Йосипович подзвонив, а ваша жіночка виглянула у вічко, запитала: «Хто там?» Понюхно, якщо не бреше, відповів: «Я і…» Як, до речі, вас звуть? — платив тим самим Стратон Стратонович.

— Едуард Кайтанович!

— Ага-а, Едуард Кайтанович! Так от слухай, Едуарде Кайтановичу, що було далі. Він, Понюхно, значить, і каже: «Я і Едуард Кайтанович!» — «А де ж Едик?»

Вас дома Едиком зовуть? А Понюхно й відповідає: «А вони тут, унизу, біля мене…» Словом, доставили вас, як ви наступного ранку помітили, в цілості, хоч трохи і в свіжозамороженому вигляді! Моя вам щира порада… Все забуваю, як вас звать…

— Едуард Кайтанович.

— Так от, Едуарде Кайтановичу! Моя вам щира порада, батьківська, можна сказати: ви на такій роботі… Та й до пенсії ще далеченько… Не пийте. Стільки… Так, чого доброго, і до Глевахи рукою подати… А потім, будьте скромніші! Ну для чого вам було ото казати, що у вас день народження? Моє оте миршаве зрозуміло це все по-своєму… Ага, раз іменини, то й обов'язково фотографуватися треба… на згадку… Молодий спеціаліст, вчорашній випускник. Воно думає, що це йому в інституті… А це інститут життя. Вийшло трохи негаразд. Добре, що я його зупинив своєчасно. А вчора забрав у нього й ті фотики. Мало що у житті може трапитися… Отож я вам щиро раджу…

— Спасибі за пораду і батьківську турботу, Стратоне Стратоновичу. У вас таки й справді добре і чуле серце!

— Все йде від генів, — зробив вигляд, що не вловив іронії, Стратон Стратонович. — Від генів доброти і приязні до ближнього, що закладені в наш організм з молоком матері. Чого не скажеш, звичайно, про найдосконалішого робота, якого, як відомо, такими рисами не наділяють. Що ж вас знову привело у наші, як сказав би мій заступник, апартаменти? Звичайно, якщо це не секрет…

— Якщо не заперечуєте, то я спочатку з вашого дозволу сяду.

— Будь ласка, дорогий! Будь ласка, краще сідайте тут, ніж… А втім, я не це хотів сказати. У мене таке враження, що ви закінчували не фінансово-економічний інститут, а Інститут культури імені Корнійчука.

Благоуханний тільки запитально звів на Ковбика брови і відкопилив нижню губу. Але нічого не запитав. Ковбику здалося, що той не зрозумів його.

— Я спробую розшифрувати свою думку: ви, як захочете, до біса-таки виховані й скромні. Мені подобаються ці риси у вашому ревізорському характері… Що ж сьогодні привело вас до нас? Невже ревізія і досі незакінчена? — Ковбик перебував у тому благодушному стані, в якому перебуває шахіст-любитель, що несподівано для себе виграв не одну, а дві підряд партії, та ще й у гросмейстера.

Благоуханний мовчав, наче набрав у рот коньяку «Дойна» і, не ковтаючи, якийсь час смакував. Ковбик розцінив це мовчання по-своєму: Благоуханний переродився і в ньому після фіндіпошівської ревізії знову народилося дитя — чисте й безневинне.

— Я щасливий вас бачити, — сів за стіл Ковбик, але перед цим переможно підсмикнув штани. — Ніщо в світі так дорого не цінується, як синівська любов і безкорислива відданість своєму покликанню! Чи не так, Едуарде… От ім'я ваше запам'ятав, а як по батькові — убийте, не можу згадати!

— Кайтанович, — скромно підказав Благоуханний.

— Дякую, або, як каже у цих випадках мій заступник, мерсі. Присувайтесь ближче. Не люблю, коли людина від людини на такій віддалі сидить… Признаюсь вам чесно…

Ковбик був таки в доброму гуморі. Благоуханний присунувся. В усій його згорбленій цього разу постаті, зім'ятому костюмі, кволій, силуваній посмішці — безпорадність, безвихідь і неприхована неприязнь до Ковбика, що могла перейти в чорну ненависть, якби не купка фотоетюдів, котрі красномовніше за всякі цифри свідчили про наслідки недавньої ревізії.

— Ви прийшли за фотокартками? — уточнив Ковбик, не знімаючи задоволеної посмішки з власних уст, яка свідчила про міцний сон і спокій Стратона Стратоновича, котрий другу підряд ніч почував себе кришталево чесним і чистим. — Ви прийшли за фотокартками. Повинен вам сказати: усі фотики вийшли на славу. Вам, Едуарде Кайтановичу, буде що згадати…

— Я в цьому тепер не сумніваюсь, — криво усміхнувся Благоуханний і для чогось підсмикнув праве плече.

— Ви відберете фотики самі чи мені для вас персонально підібрати?

— Мене ваші фотики не цікавлять! — буркнув ревізор.

— Я розумію, — не дав йому закінчити Стратон Стратонович, демонструючи свою здогадливість. — Вас цікавлять негативи. Скажіть, я вгадав?

Благоуханний тільки зміряв його поглядом: що ти, старий, ще корчиш із себе дурня? Тут і дитині, мовляв, зрозуміло.