Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

- Merci, Monsieur, ah Monsieur est trop généreux. C'était un plaisir, M'sieur, Madame. Au revoir, mes petits. 47

Вони рушили назад, наче ошпарені нещастям, тягар взаємної недовіри й боязні перевантажив машину, гірке розчарування стулило в рівні лінії дитячі уста. Смуток забарвив усе в свій незвичний, темний, страхітливий колір. Коли вони під’їжджали до Цуга, Ніколь із судорожним зусиллям пробелькотіла те, що вже казала колись,- мовляв, жовтий будиночок поблизу шосе виглядає, мов малюнок, на якому ще не висохла фарба; але це була тільки жалюгідна спроба вхопитися за канат, що надто швидко вислизав з рук.

Дік спробував відпочивати за кермом - найважче було попереду, він знав, що, мабуть, просидить цілу ніч з Ніколь, відновлюючи для неї світ. Недаремно слово «шизофренія» означає «розщеплення свідомості» - Ніколь була то людиною, якій нічого пояснювати не треба, то людиною, якій нічого не можна пояснити. До неї слід було застосувати твердість, беззастережну наполегливість, держати широко розчиненими двері в реальне життя і всіляко утруднювати втечу від нього. Але хворий розум хитрий та винахідливий; він мов річка перед греблею - як не прорве, то проточить собі нове русло. Самому тут не впоратись. Проте цього разу, вважав він, Ніколь мусить вилікуватися сама; він не поспішатиме, хай вона згадає способи, якими її лікували досі, й збунтується проти них. А тим часом, стомлено думав він, доведеться повернутися до режиму, скасованого понад рік тому.

Щоб скоротити відстань, він завернув з шосе на гірську дорогу, та коли підйом скінчився й він дав газ, машина раптом крутнула ліворуч, потім праворуч, перехилилася на двох колесах, знову вирівнялася - це Дік, оглушений нестямним криком Ніколь, притис божевільну руку, що вчепилася в кермо,- потім крутнула ще раз і зірвалася з дороги; крізь низькі кущі помчала вниз, знов мало не перекинулася, і, наїхавши на дерево, зупинилася майже під прямим кутом.

Діти верещали, Ніколь теж верещала, лаючись і намагаючись роздряпати Дікові обличчя. Він заламав їй руку за спину, думаючи тільки про одне - чи вдержиться машина в такому положенні. Потім обережно переліз через борт і витяг обох дітей; переконавшись, що машина не зірветься, він постояв хвильку, відсапуючись, тремтячи всім тілом, і аж тоді спромігся видихнути:

- Ах, ти!..

Вона тільки зареготала у відповідь - анітрохи не засоромлена, не злякана, не стурбована. Якби хто-небудь зараз нагодився сюди, йому б і на думку не спало, що все це сталося через неї; вона сміялася, мов дитина після невинної витівки.

- Ага, злякався! - дражнила вона Діка.- Не хочеш умирати, ага?

Вона говорила так переконано, що Дік на мить засумнівався: може, він і справді злякався за себе? Але тут він побачив нажахані обличчя дітей, що позирали то на батька, то на матір, і в ньому скипіло бажання розтовкти цю вишкірену маску.

Просто над ними, за півкілометра крутою дорогою, але не більш як за сто метрів стежкою вгору, стояв готель; його крило біліло між дерев.

- Візьми Топсі за руку,- сказав синові Дік,- отак, міцно, і лізь на цю гору - онде стежка, бачиш? Коли прийдете до готелю, то скажеш: «La voiture Diver est casséè». 48 І нехай хто-небудь негайно прийде сюди.

Ланьє, не розуміючи, що сталося, але здогадуючись про щось незвичайне й страшне, спитав:

- А ти що робитимеш, Діку?

- Ми залишимося тут, біля машини.

Віддаляючись, ні Ланьє, ні Топсі навіть не озирнулися на матір.

- Обережно переходьте дорогу! - гукнув їм навздогін Дік.- Подивіться ліворуч, потім праворуч!

Залишившись удвох, він і Ніколь подивилися одне одному в очі - наче яскраве світло спалахнуло у вікнах через подвір’я однієї садиби. Потім Ніколь вийняла пудреницю, подивилася в дзеркальце й пригладила волосся на скронях. Дік простежив очима за дітьми, поки вони зникли між сосен, а тоді обійшов машину, оглядаючи ушкодження й міркуючи, як витягти її на дорогу. На глинястому схилі можна було простежити тридцятиметровий зигзаг їхнього спуску. Дік не відчував гніву, йому було тільки нестерпно гидко.

Через кілька хвилин прибіг власник готелю.

- Господи! - вигукнув він.- Як це сталося? Ви їхали надто швидко? Вам пощастило - якби не це дерево, ви б розбилися!

Поява Еміля, такого реального в своєму чорному фартусі, з краплинами поту на гладкому обличчі, допомогла Дікові опанувати себе. Він жестом показав Ніколь, що хоче допомогти їй вибратися з машини, але вона сама перескочила через борт, посковзнулася на схилі, впала навколішки, але зразу ж підвелася. Бачачи, як чоловіки силкуються зрушити з місця машину, вона всім своїм виглядом показувала, що їй начхати. Але, зрадівши вже й такому настроєві, Дік сказав:

- Піди до дітей, Ніколь, і жди мене в готелі.

Тілько-но Ніколь зникла, він згадав, що вона хотіла випити коньяку і в готелі допадеться до чарки; не варто морочитися з машиною, сказав він Емілеві; з клініки приїде ваговоз і витягне її на дорогу. Обидва поспішили до готелю.

- Я хочу поїхати звідси,- сказав він Францові.- На місяць-півтора, на скільки можна буде.

- Авжеж, їдьте, Діку. Адже ми так і домовлялися з самого початку - просто ви самі не виявляли досі бажання. Якщо ви з Ніколь...

- Я не поїду з Ніколь. Я хочу поїхати сам. Цей останній випадок зовсім доконав мене. Якщо мені щастить поспати бодай дві години на добу, то це одне з чудес Цвінглі.

- Отже, ви хочете взяти розпустку?

- Це не те слово. Не «розпустку», а «відпустку». Скажіть, чи ви впораєтеся тут без мене, якщо я поїду на берлінський з’їзд психіатрів? Ось уже три місяці Ніколь поводиться спокійно, і її цілком влаштовує ця нова доглядальниця. Господи боже, Франце, ви єдина людина в світі, до якої я можу звернутися з таким проханням.

Франц гмукнув собі під ніс - хтозна, може і йому колись набридне дбати тільки про добро свого компаньйона.

Наступного тижня Дік вилетів з Цюріхського аеродрому