Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

260
0
16.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Старосвітські батюшки та матушки" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 94
Перейти на сторінку:
то­го по­ма­га­ли мені в ро­боті, як говіли, а це ка­зав пан, що та­ки в тих "інвен­та­рях" на­пи­са­но, щоб усі до­рослі лю­ди од­бу­ва­ли свя­ще­ни­кам по од­но­му дню в жни­ва.

Люди мовч­ки пішли на по­ле ро­би­ти, але од то­го ча­су, як по­ча­ла­ся ця попівська пан­щи­на, се­ля­ни по­ча­ли пот­ро­ху од­хи­ля­тись од свя­ще­ників. Мо­ло­диці й чо­ловіки пе­рес­та­ли хо­ди­ти до ба­тюш­ки в гості й пос­лу­ха­ти по добрій волі; й скільки не про­хав отець Ха­ритін мо­ло­диць нап­ряс­ти ма­тушці по півміточ­ку, ні од­на мо­ло­ди­ця в селі й ве­ре­те­ном не крут­ну­ла для ма­туш­ки. Они­ся Сте­панівна швид­ко огов­та­лась з тією пан­щи­ною й ко­ман­ду­ва­ла людьми, як панський оса­ву­ла.


Старша доч­ка от­ця Ха­ри­то­на, На­де­зя, про­бу­ла рік в Бо­гус­лаві в пансіоні в однії польки. Онисії Сте­панівні шко­да бу­ло гро­шей, і во­на взя­ла На­де­зю до­до­му. На­де­зя вив­чи­лась чи­та­ти й тро­хи пи­са­ти; вив­чи­лась гра­ти на гітарі й вби­ра­тись в євро­пей­ський кос­тюм; вив­чи­лась тан­цю­ва­ти й ро­би­ти кнікси, й на то­му скінчи­ла свою на­уку. На її місце Они­ся Сте­панівна од­вез­ла мен­шу доч­ку, Па­ла­зю. Доч­ки рос­ли. Они­си­не зав­зят­тя до праці рос­ло ра­зом з доч­ка­ми. Онисія Сте­панівна са­ма їзди­ла на по­ле, сто­яла бе­зодхідно ко­ло пан­щан­них лю­дей. Своїм най­мич­кам во­на не да­ва­ла й вго­ру гля­ну­ти: бу­ди­ла опівночі та гриз­лась з ни­ми цілий день. Най­мич­ки не хотіли слу­жи­ти в ма­туш­ки.


Раз в Онисії Сте­панівни най­ня­лась здо­ро­ва та ро­бо­ча дівка з Бо­гус­ла­ва, Ма­ру­ся. Во­на бу­ла не пан­щан­на, а доч­ка од­но­го убо­го­го чин­шо­ви­ка-шлях­ти­ча. Ма­ру­ся бу­ла та­ка ро­бо­ча, що всти­га­ла уви­ну­тись за двох. Але, як ка­жуть, хто доб­ре ве­зе, то­го й по­га­ня­ють. Они­ся за­ду­ма­ла ще й по­га­ня­ти Ма­ру­сю: бу­ди­ла її тро­хи не опівночі й на­ки­да­ла ду­же ба­га­то ро­бо­ти. Ма­ру­ся не ви­дер­жа­ла, не ви­бу­ла ро­ку; са­ме пе­ред жни­ва­ми втек­ла од ма­туш­ки в Бо­гус­лав і най­ня­лась в Ба­ла­бу­хи.


Онися Сте­панівна пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що Ма­ру­ся най­ня­ла­ся в Олесі, та аж по­зе­леніла од злості.


- Це бла­го­чин­на од­би­ває од ме­не най­ми­чок: це во­на хо­че мені до­пек­ти. Поїду та од­бе­ру Ма­ру­сю, - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна до от­ця Ха­ри­то­на.


- Ой не їдьте, Онисіє Сте­панівно! Бог з ним. Чи ж пак ми не знай­де­мо собі най­мич­ки, чи що. Цур йо­му, пек йо­му, то­му ли­хові. Хва­ли­ти бо­га, що ми по­ми­ри­лись з бла­го­чин­ним.


- Ба та­ки поїду та й од­бе­ру. Це Оле­ся сміється з ме­не; ще пак ма­ло насміялась з ме­не в моїй гос­поді з своїми гу­са­ра­ми, то на тобі ще!


- Не їдьте, Онисіє Сте­панівно, бо прий­деться знов вез­ти бла­го­чин­но­му ху­ру горшків та ми­сок.


- І горшків не пош­лю, й Ма­ру­сю од­бе­ру. Я по­ка­жу Олесі, як кеп­ку­ва­ти на­до мною.


- Коли б ви, Онисіє Сте­панівно, не ска­за­ли там чо­го зай­во­го. Все ж та­ки во­ни старші над на­ми: во­ни бла­го­чинні.


- То що ж, що бла­го­чинні! Ве­ли­ка ця­ця - бла­го­чин­на! Во­на бла­го­чин­на, а я хіба ци­ган­ка, чи що? Та­ки поїду та вир­ву з рук в Олесі Ма­ру­сю.


- Ой, біди на­ро­би­те мені! Доб­ре, що ви собі знаєте своє гос­по­дарст­во, си­ди­те собі в запічку, а мені до­ве­деться од­бу­ва­тись за вас. Оті, бач­те, мені кни­ги та ті "одчо­ти"… Не­чис­тий їх знає, ніяк не пот­рап­лю до­ла­ду зда­ти їх. Те­пер бла­го­чин­ний мов­чить, але ко­ли ви розд­ра­туєте бла­го­чин­ну, то не мов­ча­ти­ме.


- Ет! Вер­зеш та­ке, що й ку­пи не дер­житься! В те­бе свої кни­ги, а в ме­не своя спра­ва. Не­хай та­ки Оле­ся й честь знає. Я їй не за­бу­ду тих гу­сарів, що во­на на­пер­ла в мою ха­ту. Та­ки поїду.


- А я ко­ней не дам, - ска­зав отець Ха­ритін, ніби жар­ту­ючи.


- Та я те­бе й не про­си­ти­му. Са­ма зап­ря­жу та й поїду.


Отець Ха­ритін знав, що не пе­ре­го­во­рить своєї жінки, за­мовк і тільки важ­ко зітхнув.


Тільки що отець Ха­ритін виб­рав­ся з ха­ти хо­ва­ти якусь ба­бу, Они­ся звеліла па­руб­кові зап­ряг­ти коні, сіла й поїха­ла. Як далі во­на їха­ла, тим більше роз­го­рю­ва­лась в неї злість. Як уг­ляділа во­на Ва­ла­бу­ши­ну осе­лю, то вже бу­ла лад­на роз­дер­ти Оле­сю над­воє.


Онися в'їха­ла в двір і впійма­ла Оле­сю на ган­ку. Олесі зда­лось, що їде який­сь пан, і во­на до­жи­да­лась йо­го на ган­ку.


"3дається, їде наш но­вий ста­но­вий, - ду­ма­ла Оле­ся, - тон­кий, су­хий і в чор­но­му ма­ленько­му кар­тузі".


Олеся сто­яла на ган­ку й жда­ла. Своєю рівною, су­хою пос­тат­тю й чор­ною хуст­кою на го­лові Они­ся зда­ле­ки й справді ски­ну­лась на но­во­го бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го.


Онися під'їха­ла під га­нок. Оле­ся тро­хи не крик­ну­ла, але втіка­ти бу­ло ніяко­во.


- Добридень вам, гос­по­же бла­го­чин­но! А я оце до вас в гості в самі жни­ва, - ска­за­ла Они­ся, зла­зя­чи з на­то­чан­ки.


- Доброго здо­ров'я! Ду­же ра­да вам, - про­мо­ви­ла Оле­ся.


Онися вий­шла на га­нок і тро­хи не черк­ну­лась го­ло­вою об сте­лю. Во­на бу­ла в ко­рич­невій темній сукні, в чорній хустці на го­лові; фал­ди сукні об­лип­ли кру­гом її ви­со­кої рівної пос­таті, а чор­на хуст­ка висіла на її су­хор­ля­вих пле­чах, не­на­че на кілку. Ли­це в Онисі стемніло, зчорніло й зсох­лось од ро­бо­ти, од не­дос­па­них но­чей, од гос­по­дарсько­го кло­по­ту. Оле­ся так са­мо вже зчорніла на ви­ду й за­сох­ла, хоч з іншої при­чи­ни.


- Прошу покірно до світлиці, - про­си­ла Оле­ся Они­сю.


Обидві во­ни увійшли в гос­тин­ну й посіда­ли. Во­ни зас­та­ли там Ба­ла­бу­ху. Оле­ся ди­ви­лась на сте­лю й все ку­ри­ла.


- В вас, гос­по­же бла­го­чин­но, най­ня­ла­ся моя най­мич­ка Ма­ру­ся.


- Найнялася, тільки я не знаю, чи во­на ва­ша най­мич­ка, чи, мо­же, чия інша, - зне­хо­тя обізва­лась Оле­ся.


- Маруся не ви­бу­ла в ме­не ро­ку. Я оце приїха­ла за нею, - ска­за­ла Они­ся, лед­ве здер­жу­ючи сер­ди­тий го­лос.


Олеся приміти­ла той дри­жа­чий го­лос і по­чу­ва­ла, що й в неї щось зад­ри­жа­ло в душі. Во­на зна­ла, як Они­ся су­дить її по лю­дях.


- Не мо­же бу­ти, щоб ви не зна­ли, в ко­го слу­жи­ла Ма­ру­ся, а прий­ма­ти чу­жих най­ми­чок зовсім не го­диться, - ска­за­ла Они­ся го­лос­но й сер­ди­то.


- Як то не го­диться? - спи­та­ла Оле­ся, спах­нув­ши.


- Тим і не го­диться, що не го­диться. Ма­ру­ся моя най­мич­ка, й я її візьму з со­бою. Те­пер жни­ва, га­ря­чий, ро­бо­чий час, - най­ми­чок тре­ба й до по­ля, й до гос­по­ди; тре­ба ха­па­ти хліб на полі, й льон та ко­но­пельки бра­ти; тре­ба ко­мусь зва­ри­ти й спек­ти до­ма, й ко­ро­ви по­доїти, й вівці по­доїти, й свині заг­на­ти, й ко­ло тер­ниці, ко­ло би­тельні ста­ти, й до че­ре­ди одігна­ти. В ме­не ве­ли­ке гос­по­дарст­во, в ме­не ве­ли­кий скрут; я не вмію до півдня спа­ти, а з півдня по ха­тах по­ход­жа­ти та люльку смок­та­ти, - дзи­горіла Они­ся над пра­вим ву­хом у Ба­ла­бу­хи.


Олеся до­га­да­лась, що Они­ся шпур­ля­ла груд­кою прос­то-та­ки в їх го­род,

1 ... 64 65 66 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"