Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Над Чорним морем, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Над Чорним морем" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 71
Перейти на сторінку:
Му­раш­ко­ва і тільки ру­кою мах­ну­ла в простір, але за усі події тієї ночі нічо­го не ска­за­ла.

Од то­го ча­су Са­ня не од­хо­ди­ла од Му­раш­ко­вої і час­то но­чу­ва­ла в неї в но­мері.


Через тиж­день Му­раш­ко­ва поп­ро­си­ла собі місця вчи­тельки в на­родній школі в од­но­му ук­раїнсько­му селі на Бес­са­рабії, але швид­ко од неї одібра­ли те місце. Му­раш­ко­ва пішла в на­род… За неї дов­го не бу­ло ні чут­ки, ні вістки.





XIV



Минув тиж­день, тиж­день щас­тя й спо­кою для Сані. Ко­маш­ко поп­ро­сив ста­рих Нав­роцьких по­ко­рис­ту­ва­тись вільним ча­сом ва­кацій: їха­ти в Ки­ши­нев і спра­вить весілля. І Нав­роцькі по­ча­ли лаш­ту­ва­тись в до­ро­гу. А тим ча­сом в квар­тирі Нав­роцьких тра­пи­лась ве­ли­ка подія: Ма­ня збун­ту­ва­лась про­ти своєї ма­тері. Од­но­го ран­ку Нав­роцька ви­пи­ла чай. Після чаю Раїса Ми­хай­лівна по­ча­ла скла­да­тись в до­ро­гу. Ог­ля­ну­лась во­на сю­ди-ту­ди - Мані не­ма в кімнаті. Во­на побігла в світли­цю. Мані й там не бу­ло. Од­чи­ни­ла во­на двері в ко­ри­дор, - її й там не бу­ло вид­но.


- Де це Ма­ня? - спи­та­ла Раїса Ми­хай­лівна в Нав­роцько­го.


- Не знаю, - зне­хо­тя обізвав­ся Нав­роцький, ку­ря­чи си­га­ру. - Тут бу­ла, вертіла­ся, та не знаю, де діла­ся, - ска­зав він сло­ва­ми пісні.


Навроцька од­чи­ни­ла вікно, гля­ну­ла в парк: Мані нігде не бу­ло вид­но.


- Де це Ма­ня? Що це за знак? - гук­ну­ла вже сер­ди­то Нав­роцька. - Ти тут си­диш і нічо­го не ба­чиш.


- Може, вовк з'їв, - обізвав­ся бай­дуж­не Нав­роцький.


- Господи! Ще й дра­тується! Побіжи ли­шень в парк та по­шу­кай! Щось та­ке тра­пи­лось. Во­на без ме­не ніко­ли й з кімна­ти не ви­хо­дить. Набігли сю­ди оті Ко­маш­ки та Му­раш­ки, на­го­во­ри­ли-на­ка­за­ли уся­кої вся­чи­ни, а во­на нас­лу­ха­лась. Ще дре­ме­не ча­сом в Одес або й за Одес, - го­во­ри­ла вже сер­ди­то Нав­роцька.


- Далеко не забіжить, бо тро­хи важ­ка на ході… Та не бійся! Во­на не побіжить за Ко­маш­ка­ми та Му­раш­ка­ми! Не з її ро­зу­мом та хис­том бігти за ни­ми. Во­на швид­ше дре­ме­не за Фе­сен­ком, - ска­зав Нав­роцький.


- Ой ли­шеч­ко! Ще справді побіжить до Фе­сен­ка. Це твоя Са­ня їй чимсь нап­ха­ла го­ло­ву. Во­на не спить і не їсть - так по­би­вається за Фе­сен­ком.


Навроцька підож­да­ла з го­ди­ну. Ма­ня не вер­та­лась. Нав­роцька пос­ла­ла гор­нич­ну над мо­ре, а са­ма побігла в парк. Ма­ня й справді, за­ко­хав­шись, не­на­че за­чу­ла во­лю. Ко­хан­ня ча­сом на­во­дить на стеж­ку до волі, до са­мостійності, роз­буд­жує дріма­ючу енергію. В Мані в душі впер­ше за­во­ру­шив­ся який­сь несвідо­мий по­тяг до волі й са­мостійності.


Горнична вер­ну­лась і ска­за­ла, що нігде не вид­ко Мані, а в ку­пальні ку­пається са­ма Са­ня. Мані не бу­ло і в ку­пальні.


- Боже мій! Щось тра­пи­лось! Це несп­рос­та! - крик­ну­ла Нав­роцька. - В церкві її не­ма, бо з церк­ви вже дав­но вий­шли. Щось тра­пи­лось! Не дур­но ж Ма­ня дов­го не спить, си­дить ко­ло од­чи­не­но­го вікна до півночі, го­во­рить крізь сон, а ча­сом і кри­чить.


Навроцька пос­ла­ла гор­нич­ну в су­купні, не­од­го­род­жені сусідні сад­ки, а са­ма ще раз пішла в парк. Во­на заг­ля­да­ла за кож­не де­ре­во, за кож­ний куш. І за гус­ти­ми ку­ща­ми жов­тої акації во­на нес­подіва­но вгляділа шма­ток Ма­ни­ної сірої сукні. Нав­роцька роз­гор­ну­ла кущі. Ма­ня ле­жа­ла ниць на траві в хо­лод­ку, прос­тяг­лась на усей зріст і чи­та­ла книж­ку, пок­лав­ши її на траві, ще й но­га­ми па­ца­ла, як роб­лять малі діти й пас­туш­ки.


- Чи це ти? - крик­ну­ла Нав­роцька.


Маня жах­ну­лась, схо­пи­лась і сіла на траві.


- А ми те­бе шу­ка­ли і над мо­рем, і в мо­нас­тирі. На­ро­би­ла ти нам кло­по­ту… Чо­го це ти вий­шла з кімна­ти, в ме­не не спи­тав­шись? Ви­вер­ну­лась на траві, на­че дівка гор­нич­на, ще й но­га­ми па­цаєш! Це гарні ма­не­ри!


- Оце! хіба ж я так да­ле­ко зай­шла? Са­ня як іде з до­му, то ніко­го не пи­тає, - обізва­лась Ма­ня.


- Я ж так і ка­за­ла: Са­ня, Са­ня… і скрізь та не­го­дя­ща Са­ня. І ти не­за­ба­ром че­рез неї ста­неш не­го­дя­щою! - ска­за­ла сер­ди­то Нав­роцька. - А це яку книж­ку ти чи­таєш?


Маня мов­ча­ла. Ма­ти взя­ла книж­ку, гля­ну­ла на за­го­ло­вок і спе­ре­сер­дя шпур­ну­ла книж­ку че­рез кущі. Во­на од злості не дог­ляділась, що то бу­ла її книж­ка, з її підпи­сом.


- «Нана» Зо­ля. «На­на»! Пхе! яка ги­до­та! Де це ти й узя­ла? - спи­та­ла Нав­роцька.


- В вашій шух­ляді в сто­ли­ку, - ска­за­ла бай­дуж­но Ма­ня.


- Але сто­лик був замк­ну­тий! Я замк­ну­ла оце пас­кудст­во в сто­ли­ку.


- Ви за­бу­ли на сто­ли­ку ключі, а я одімкну­ла сто­лик і взя­ла книж­ку, - ска­за­ла Ма­ня.


- Ти одімкну­ла без ме­не сто­лик! Ти, в ме­не не спи­тав­шись, узя­ла книж­ку! І за це тобі бай­ду­же! А, ти по­га­на за­те­ле­по, - го­во­ри­ла вже сер­ди­то Нав­роцька.


- А чо­му пак не взя­ти й мені самій? Хіба я ма­ленька? - го­во­ри­ла сти­ха Ма­ня. - Са­ня чи­тає ж усе, чи­тає такі гарні, такі цікаві книж­ки, а мені чо­мусь не мож­на. Он і Ко­маш­ко сміється з ме­не: ка­зав Сані, що я й досі на прив'язі в ма­ми.


- Я ж ка­за­ла, що ті Ко­маш­ки та Му­раш­ки - то моє го­ренько, - ска­за­ла Нав­роцька. - За­раз іди до­до­му! Не смій са­ма без ме­не ви­хо­ди­ти з гор­ниць.


- Чого я піду в ха­ту, ко­ли мені й тут доб­ре, - ска­за­ла Ма­ня, вже підняв­ши го­лос.


- Іди за­раз, ка­жу тобі! - крик­ну­ла Нав­роцька.


- Ба не піду. Не хо­чу! - по­ча­ла вже ве­ре­ду­ва­ти Ма­ня.


- Йди, бо я батька пок­ли­чу! - крик­ну­ла Нав­роцька. Ма­ня тро­хи бо­ялась батька: во­на з ля­ку вста­ла й по­ди­ба­ла слідком за матір'ю. Во­ни увійшли в кімна­ту.


- Неначе не­ма тобі ро­бо­ти в по­ко­ях. Он на­го­ту­ва­ла мольберт, пензлі та фар­би; і фар­би вже по­за­си­ха­ли, а ти й не ду­маєш кінча­ти розріза­но­го ка­ву­на, - ска­за­ла Нав­роцька. - На тобі пен­зель та ма­люй.


Мати по­да­ла пен­зель Мані. Ма­ня ки­ну­ла пен­зель об зем­лю.


- Не хо­чу ма­лю­вать! Ос­тобісіли мені оці ка­ву­ни, огірки та чов­ни­ки, - ска­за­ла Ма­ня.


- Здуріла, чи що? Це все оті Ко­маш­ки! - ска­за­ла ма­ти.


- Не Ко­маш­ки, ма­мо! - ска­за­ла го­лос­но Ма­ня. «Це все Фе­сен­ки», - по­ду­ма­ла во­на й тро­хи не зап­ла­ка­ла, бо Фе­сен­ко вже три дні не при­хо­див. Він десь за­гу­ляв­ся в ком­панії, а Ма­ня що­ве­чо­ра пла­ка­ла в пос­телі.


- На-бо й ма­люй! - ска­за­ла ма­ти, по­вер­та­ючи до неї мольберт.


- Не хо­чу! - вже крик­ну­ла Ма­ня й мах­ну­ла ру­кою. Ру­ка за­че­пи­ла кар­ти­ну: розріза­ний ка­вун дав стор­ча­ка до­до­лу.


- Саня їздить гу­ля­ти, ку­ди схо­че, ку­ди їй за­ма­неться, а я му­шу сидіти до­ма та ма­лю­ва­ти який­сь бур'ян, якісь ка­ву­ни та са­ла­ту, - ска­за­ла Ма­ня.


Стара Нав­роцька з ди­ва тільки очі витріщи­ла

1 ... 64 65 66 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"