Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Над Чорним морем, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Над Чорним морем" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 71
Перейти на сторінку:
на свою до­ро­гу Ма­ню.

«І ця піде про­ти ме­не, як заміж вий­де» - ду­ма­ла Нав­роцька. - Вже й те­пер збун­ту­ва­лась, за­чу­ла во­лю…»


- Чого це ти ста­ла та­ка ве­ред­ли­ва! Що це з то­бою та­ке ста­лось? - го­во­ри­ла й бідка­лась Нав­роцька.


Маня мов­ча­ла й дер­жа­ла в ру­ках «На­ну». Ви­ла­зя­чи з кущів, во­на не втерпіла і та­ки за­гар­ба­ла книж­ку, що ва­ля­лась на траві.


- Дай сю­ди книж­ку! - ска­за­ла ма­ти.


- Нехай я пе­редніше до­чи­таю. Та­ка гар­на та ціка­ва книж­ка, - ска­за­ла Ма­ня. - Ви мені даєте такі книж­ки, що я тільки позіхаю з ни­ми, а ча­сом та­ки й дрімаю, бо во­ни на­во­дять сон­но­ту. А Са­ня чи­тає такі гарні та цікаві книж­ки! Сані то й мож­на. А чом же мені не мож­на? І На­дя чи­тає книж­ки, які схо­че. А я хіба ма­ленька?


Навроцька ви­дер­ла книж­ку з рук в Мані, замк­ну­ла в сто­лик і по­ча­ла на­пу­чу­ва­ти та го­во­ри­ти Мані мо­раль, сер­ди­лась, ве­ре­ща­ла. Ма­ня й собі не спус­ка­ла. Ко­ли це за пе­ре­го­род­кою хтось за­го­во­рив. Нав­роцька за­мовк­ла: бу­ло чу­ти го­лос Фе­сенків. Ма­ня засміялась.


- Зачеши го­ло­ву! Ходім в гор­ни­цю! Фе­сен­ко прий­шов, - го­во­ри­ла Нав­роцька ни­щеч­ком і ки­ну­лась до Мані, щоб де­що поп­ра­ви­ти на їй.


Вони увійшли в світлич­ку. Фе­сен­ко, свіжий, при­че­пу­ре­ний, прис­ко­чив до Мані і по­дав їй бу­кет з ре­зе­ди: в се­ре­дині бу­ке­та стриміли нар­ци­си.


- А бач­те, я та­ки дос­тав нар­цисів для вас. Обіцяв і дос­тав, - ска­зав Фе­сен­ко до Мані, по­да­ючи їй бу­кет. Нав­роцька й Ма­ня з ди­ва витріщи­ли очі на нар­ци­си. Ма­ня на­си­лу вдер­жа­лась, щоб не поцілу­ва­ти тих нар­цисів.


- Спасибі вам! - ска­за­ла во­на й по­ню­ха­ла бу­кет. Сухі нар­ци­си за­ше­лестіли, тор­ка­ючись об її ніс. Во­на по­ла­па­ла їх пуч­ка­ми.


- Де ви дос­та­ли нар­цисів літом? - спи­та­ла в Фе­сен­ка Нав­роцька.


- Вже де дос­тав, то дос­тав, а сво­го сло­ва до­дер­жав, - ска­зав Фе­сен­ко.


- Це нар­ци­си не на­ту­ральні, а роб­лені, - несміли­во обізва­лась Ма­ня.


«Як і моя лю­бов до те­бе не­на­ту­ральна», - по­ду­мав Фе­сен­ко й за­раз поп­ро­сив в батька й ма­тері Ма­ни­ної ру­ки.


В Мані аж го­ло­ва за­па­мо­ро­чи­лась. Во­на тро­хи не впа­ла на ка­на­пу. Фе­сен­ко пе­редніше за все обер­нув­ся до Нав­роцької, бо знав, що во­на дер­жить за ним ру­ку.


«Щось тро­хи швид­ко він оце сва­тається; якось не ду­же при­па­дає во­но до ети­ке­ту. Але ж же­них - як цяцька… Тро­хи ха­па­не йо­го сва­тан­ня. Але ж Ма­ня йо­го лю­бить. Тре­ба да­вать зго­ду», - по­ду­ма­ла Нав­роцька.


- Я з до­ро­гою ду­шею згод­жусь, як Ма­ня зго­диться, - ска­за­ла Нав­роцька і тро­хи не об­ли­за­лась.


- А ви, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу? - спи­тав Фе­сен­ко в Нав­роцько­го і ди­вивсь на йо­го очи­ма, як кіт на ми­шу.


- Я, гм… угу… еге, - жу­вав Нав­роцький, а потім про­мо­вив: - як Ма­ня схо­че. Про ме­не; не­хай бу­де так, як Ма­ня ба­жає.


Маня слу­ха­ла усе, ніби крізь сон.


- А ви, Маріє Ха­ри­тонівно, чи на­да­ри­те ме­не щас­тям? - спи­тав у Мані Фе­сен­ко.


- Коли ма­ма й та­то хо­тять, то й я згод­жу­юсь, - на­си­лу про­мо­ви­ла Ма­ня крізь сльози.


«Слава бо­гу! Те­пе­реч­ки двад­цять п'ять ти­сяч мої! А вже я по­ти не піду до вінця, по­ки ста­ра не дасть век­селів в мої ру­ки… Пе­ред вінцем так-та­ки й ска­жу, що не піду вінча­тись, по­ки ста­ра не дасть век­селів. Ста­ра ску­па. З нею не­без­печ­но це­ре­мо­ни­тись», - ду­мав Фе­сен­ко.


«Ну, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу! те­пер на­чу­вай­ся! Маєш два зяті, як два ду­хи ко­ло се­бе: один «одес­ную», дру­гий «ошую»; один світлий, дру­гий тем­ний! Як я но­си­ти­му тоді свою маш­ка­ру? Оце! Ов­ва! Гм. Хіба вже жінка нав­чить…» - ду­мав Нав­роцький і пок­лав ру­ку на стіл, а йо­го товс­тий па­лець по­чав здо­ро­во мо­ло­тить по столі. Жінка гля­ну­ла на той па­лець: во­на до­га­да­лась, що те Фе­сен­ко­ве сва­тан­ня не при­па­ло до впо­до­би ста­ро­му, і на­су­пи­ла бро­ви.


«Молоти, мо­ло­ти, а бу­де та­ки по-моєму, бо сва­та­ють мою Ма­ню­сю, а не твою Саньку», - по­ду­ма­ла Раїса Ми­хай­лівна.


- Який я те­пер щас­ли­вий! який щас­ли­вий! - крик­нув па­те­тич­но Фе­сен­ко, і, вда­рив­ши се­бе до­ло­нею в гру­ди са­ме про­ти сер­ця, він підвів здо­рові очі вго­ру, зир­нув на сте­лю, за­ко­тив очі під лоб, а потім чо­гось витріщив ласі очі на Нав­роцько­го, не­на­че го­во­рив: знай, мов­ляв, який я те­пер щас­ли­вий.


Навроцький тільки ди­вив­ся на Фе­сен­ка своїми ти­хи­ми, спокійни­ми очи­ма й не­на­че го­во­рив: іди ти к дідьку з своїм щас­тям; мені бай­ду­же за твоє щас­тя.


- Маю надію, що й моя Ма­ня бу­де щас­ли­ва за ва­ми, - ска­за­ла Нав­роцька.


- Я для щас­тя Марії Ха­ри­тонівни і не­доїда­ти­му, і не­до­си­па­ти­му; бу­ду пра­цю­ва­ти до кри­ва­во­го по­ту, аби ви, Маріє Ха­ри­тонівно, бу­ли щас­ливі! - ре­пе­ту­вав Фе­сен­ко, пок­лав­ши обидві до­лоні на ши­рокі гру­ди.


- Який же день приз­на­чи­те ви для на­шо­го весілля?- спи­тав Фе­сен­ко, лас­ка­во пог­ля­да­ючи на Нав­роцьку, бо йо­му ду­же хотіло­ся хоч би й за­раз ста­ти під вінець, щоб хутчій заб­ра­ти Ма­нині гроші. Нав­роцька тро­хи зди­ву­ва­лась. Їй бу­ло чуд­но, що Фе­сен­ко так швид­ко за­го­во­рив за весілля. Во­на за­ду­ма­лась.


«Ні сіло ні впа­ло, а він вже й про весілля… Тро­хи нез­ви­чай­но, не по-арис­ток­ра­тич­но­му…» - по­ду­ма­ла во­на й обер­ну­лась до Нав­роцько­го.


- Я… я… не знаю. Як ти ра­диш, Ха­ри­то­не Ки­ри­ло­ви­чу? - спи­та­ла во­на в чо­ловіка.


Харитон Ки­ри­ло­вич пе­ревів з Фе­сен­ка на неї свої тихі очі. На йо­го ви­ду був та­кий ви­раз, як на біло­му лист­ку па­пе­ру.


- Гм… Угу… Гм… - за­му­кав Нав­роцький. - Про ме­не… Як ти хо­чеш, так і ро­би: вво­ляй свою во­лю. Про ме­не, справ­ляй хоч і двоє весіллів ра­зом.


Навроцьку взя­ла злість.


«Комашко сва­тав Са­ню, то він, як опе­че­ний, схо­пив­ся в місця й тро­хи не заспівав над мо­рем, а те­пер тільки баньки витріщив, не­на­че не йо­го доч­ку сва­та­ють. Ет! - по­ду­ма­ла Нав­роцька. - Не ра­дий та­ко­му чу­до­во­му же­ни­хові».


- Мені здається, що к весіллю до­ве­деться дов­генько го­ту­ва­тись: знаєте… я не ду­маю вінча­ти своєї доч­ки на га­лай - на ба­лай, ха­па­ючись, як те­пер вінча­ються оті стри­жені пан­ни: бач­те… ети­кет… - ска­за­ла Нав­роцька з по­важ­ною міною.


«Дідько б те­бе взяв з твоїм ети­ке­том! Ко­ли б ча­сом че­рез твій ети­кет не втек­ли од ме­не двад­цять п'ять ти­сяч… Тре­ба доб­ре кру­тить крутія пе­ред цією ба­бою!» - по­ду­мав Фе­сен­ко.


- Так во­но, так, Раїсо Ми­хай­лівно! Ва­ша свя­та прав­да! ети­кет пе­редніше за все… ети­кет - по­важ­не діло, - ска­зав го­лос­но Фе­сен­ко.


- Та й я так ду­маю, - обізвавсь батько.


- Я й сам так ду­маю… Ті… ті стри­жені усе вінча­ються ха­па­ним вінчан­ням: в чо­му сто­ять, в то­му й вінча­ються, - обізвав­ся Фе­сен­ко й спус­тив очі до­до­лу, не­на­че, гос­по­ди, як за­со­ро­мив­ся.


Маня, по­чув­ши, що

1 ... 65 66 67 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Над Чорним морем, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Над Чорним морем, Нечуй-Левицький"