Читати книгу - "Бікіні, Джеймс Паттерсон"

Я міг сидіти тут хоч цілу вічність, бо я нарешті випередив Анрі, цього схибленого вилупка. Він не знав, що я тут, але я знав, що він має прибути.

Я просидів дві безконечні години, уявляючи, як Анрі увійде до готелю з валізою, як він зареєструється в адміністратора, і хоч як би він не маскувався, я все одно розпізнаю його негайно. А потім увійду слідком за ним до ліфта, а там влаштую йому такий самий негостинний і несподіваний прийом, який він влаштував колись мені.

Але я ще не до кінця вирішив, що робитиму потім.

Може, подумав я, затримати його й здати поліції на підставі підозри у вбивстві Джини Працці?

Утім, це непевний варіант. Мабуть, краще просто всадити йому кулю в голову, а потім здатися постфактум в американське посольство.

Спочатку я обміркував варіант номер один — копи спитають мене: «А хто така Джина Працці? Звідки ви знаєте, що її вбили?» Я уявив, що показую їм відео, на якому труп Джини зовсім не фігурує. І якщо Анрі позбувся тіла, то його навіть не заарештують.

Зате підозра впаде на мене. Фактично, я стану підозрюваним номер один.

Потім я переглянув другий варіант: уявив, як наставляю револьвер на Анрі, обкручую його обличчям спиною до себе й командую: «Руки на стіну! Ані руш!» Ця ідея мені дуже сподобалася.

Отаким міркуванням я віддавався, коли раптом серед кільканадцяти людей, що йшли через вестибюль, побачив двох красивих жінок та чоловіка. Вони пройшли повз мене й рушили до парадного входу. Жінки були молоді та стильні. Вони розмовляли англійською й сміялися, зосереджуючи всю свою увагу на чоловікові, затиснутому межи ними.

Вони трималися за руки, наче шкільні друзі, і розімкнули їх лише тоді, коли дійшли до обертальних дверей. Чоловік призупинився, пропускаючи надзвичайно вродливих жінок поперед себе.

Емоційний імпульс, який я відчув, набагато випередив мою раціональну думку. Але моя пам'ять уже зафіксувала м'які риси обличчя того чоловіка, його статуру та манеру вдягатися.

Зараз його волосся було дуже білявим, на ньому були великі окуляри з чорною оправою, а постава — злегка сутулою.

Так ось як тепер замаскував себе Анрі! Колись він сказав мені, що його маски працювали тому, що були надзвичайно простими.

Він набував чіткої та виразної манери ходити й розмовляти, а потім додавав до неї кілька відволікаючих, але пам'ятних візуальних рис. Він ставав своєю новою маскою. Тепер, коли я все це добре знав, я міг упізнати його під будь-якою машкарою.

Чоловік з отими двома жінками був не хто інший, як Анрі Бенуа.

Розділ 107

Я впустив газету на підлогу й прослідкував поглядом за трійцею: обертальні двері пропустили їх на вулицю — одне за одним.

Я рушив до парадного входу, щоб поглянути, куди попрямував Анрі, і тим часом придумати якийсь план дій. Та перш ніж я встиг добратися до обертальних дверей, поперед мене набігла юрма туристів. Вони хихотіли, штовхалися — і забили собою прохід, а я розпачливо стояв, і мені хотілося загорлати: «Ви, ідіоти безмозкі, геть із дороги!»

Поки я спромігся вибратися з готелю, Анрі з двома жінками вже був далеко попереду. Він ішов повз аркаду, що тягнулася вздовж західного боку вулиці.

Потім трійця пішла вулицею Ру де Кастільйон до Ру де Ріволі. Добігши до рогу, я ледь встиг помітити, як вони звернули ліворуч.

Наступне, що я побачив, — це двоє красивих жінок, які, стоячи одна побіля одної, витріщилися на вітрину крамниці з дизайнерським взуттям, а біляве волосся Анрі виднілося далеко попереду.

Поки я намагався втримати його в полі зору, він пірнув у станцію метро «Тюїльрі» наприкінці вулиці.

Я кинувся через потік машин, збіг сходами на платформу, але ця станція — одна з найбільш пожвавлених, й Анрі вже ніде не було видно.

Я намагався охопити поглядом відразу всю платформу, мої очі пронизували натовпи пасажирів, що хвилями прокочувалися крізь станцію.

І я нарешті помітив його — на дальньому кінці платформи. Раптом він повернувся до мене, і я закляк на місці. Упродовж хвилини, яка здалася мені вічністю, я почувався абсолютно беззахисним, наче стояв на сцені під сліпучим світлом прожекторів.

Він не міг мене не побачити.

Я був якраз у полі його зору.

Але Анрі ніяк не відреагував, і я продовжував витріщатися на нього, а мої ноги поводилися так, наче їх приклеїли до бетонної поверхні.

Та раптом його образ наче змінився й набув чіткості. Тепер, коли я дивився прямо на нього, я побачив його довгий ніс, високий лоб та впале підборіддя.

Невже ж я дійсно такий дурний?

Спочатку в мене виникла стопроцентна впевненість. І зараз я також був на сто процентів упевнений — що все переплутав. Що повівся як останній ідіот, повний маразматик, бовдур і йолоп. Хто ж цей чоловік, за яким я стежив від готелю «Рітц»? Хто завгодно, але ніяк не Анрі.

Розділ 108

Я вибрався з метро й пригадав, як сказав Менді, що повернуся щонайбільше за дві години, а минуло вже три.

До готелю «Зелена мавпа» я повертався з порожніми руками — без шоколадки, без квітів та без коштовностей. Мені нічим було похвалитися, незважаючи на ескападу від готелю «Рітц» до метро. Нічим, окрім крихти інформації, яка могла виявитися критично важливою.

Анрі замовив номер у готелі «Рітц».

Вестибюль нашого маленького готелю був безлюдний, проте з бару пливли хмари сигаретного диму й лунала гучна розмова.

Реєстратура консьєржа була закрита.

Я зайшов за стіл, зняв ключ із гачка і