Читати книгу - "Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей "

Глава 37

— Ти вже прокинулась, — примружував він сонні очі та потер їх рукою. Я посміхнулась та кивнула. 

— Любий, не варто було тобі лишатись зі мною. Ти ж не виспишся, — лагідно промовила торкаючись руками його руки. 

Все, що з нами сталось, лише зміцнили наші стосунки. Вони стали сильніші, як і я. Тепер, лишилось стати зухвалішою та примхливішою. Коротко кажучи, «сукою!»

— Я не покинув би тебе. Чому, ти пішла з нею на зустріч? — я бачила, що він злився.Це було видно, на його обличчю, жовна, які ходили на скулах та примружені очі. Але, Олександр, не хотів, щоб я нервувала. Певно, все ж переймався. 

— Любий, давай не будемо про це, — посміхнулась та притулилась своїми губами, до його. Легко та ніжно. Прикрила очі та відчула, як піддається моїй ніжності чоловік. Цілує, мене, ніжно та пристрасно. 

— Я мало не збожеволів, коли дізнався, що ти в лікарні, — прошепотів мені в губи і знову поцілував. 

— Але, я ж жива, — посміхнулася. 

— І тільки завдяки тому, що я встановив в телефон відстежувальний пристрій, — зітхнув він та присів біля мене. 

Я округлила очі, від здивування та відкрила губи, для обурення, але швидко закрила їх назад. Бо якби не цей пристрій, я б не була тут. 

— Що з Маріель? — тихо запитала опустивши голову. 

— Вона поки в участку. Камери та відеорегістратор усе зафіксували. Навряд, вона зможе вибратись. Але гроші роблять дива, — посміхнувся сумно та взяв за руку. Притягнув, до себе та поцілував у маківку. 

Кілька хвилин ми мовчали, я занурилась у свої думки, а він у свої. 

— Мої батьки живі, — порушила я тишу і з сумом поглянула на коханого, який округлив очі, а потім взагалі відскочив від мене. 

— Що ти сказала!? — закричав він. 

— Мої батьки, живі. Чон Сон... — я запнулась та опустила погляд. Почала перебирати пальці. — Він мій батько. Справжній батько, а не той, кого я ним вважала, — зітхнула.

— Звідки ти знаєш? — його гнітючий голос, вводив мене в жалюгідні відчуття. 

— Я їздила на те місце, де ми його залишили. Я говорила з ним. Він сказав, що він мій батько. І що моя матір жива і живе в Китаї. Якби гидко це не звучало, але я вірю йому, Олександре,— підняла на нього повні очі сліз. 

— Це він тобі, це все сказав? — дивився на мене такими змученими очима. 

Я кивнула та витерла сльози руками. 

— Значить, я з самого початку був правий. Це твої батьки вбили моїх! — закричав він, а я кинулась в його обійми. 

— Ні, любий. Ні! Ти не правий. Це той покидьок, який тимчасово звався моїм батьком. Коханий! Прошу, не роби дурниць, про які ти потім будеш шкодувати. Ми розберемось з цим разом. Я поїду, до Чона і дізнаю усе, що він знає. Вони з Мамою теж бояться, того чоловіка. Я навіть пам'ятаю, як його звати... Ентоні Вайс, — шепотіла йому та плакала. Благально хапалась за піджак. 

— Як ти сказала? — перепитав, наче отямився від сну. 

— Ентоні Вайс, — прошепотіла та підняла на нього, свій втомлений заплаканий погляд. 

— Блядь! — лише викрикнув він і відкинувши мої руки пішов на вихід. Я побігла за ним, але через капельниці впала на підлогу та завила від болю. 

— Олександре! — кричала я корчачись від болю в руках. Вирвала голки та спробувала піднятись.  У лікарняній сорочці кинулася в коридор, але коханого ніде не бачила. Тоді, тримаючись за стіну пішла до сходів. В ліфті було б мене помітно, тому я пленталась переступаючи зі сходинки на сходинку. Спустилась досить довго. Вийшла на свіже повітря. Вітер змусив мене всунути голову в плечі і продовжувати йти. 

Але, мені, не довелось робити багато кроків. Переді мною повстала велика машина, я лише встигла округлити очі від здивування. Коли мене запхнули туди і я вже тремтіла від страху. 

— Доню, — почула я шепіт чоловічого голосу та підняла свій погляд на чоловіка, який сидів на проти  —  Чон Сон. 

— Ти... —  здивувалась я. 

— Я знав, що ти це зробиш — втечеш. Така ж вперта, як своя матір,— сварив він мене, а я охрінівала, від того з яким докором він це робив. 

— Де знайти Ентоні? — змучено запитала. 

— Якого? — насторожився. 

— Ентоні Вайса? — втрачала я терпіння. 

— Навіщо тобі це? — зацікавлено мене оглянув. 

— Олександр, як почув, про нього відразу побіг. Я не можу дозволити йому вбити когось. Тому, якщо знаєш щось про нього, то розповідай. Ні, то зупини цю кляту машину! — почала кричати в паніці. 

— Він твій типу батько. Твоя сестра, це його донька, — сумно всміхнувся. 

— Маріель? — запитала з сумом.

— Так, але він не був ні їй батьком, ані тобі. Все, що ти бачила — це награний його спектакль, перед доньками, сім'єю, чужими людьми. Він, той ще паскудник. Бив твою матір там, де ніхто не бачив і в ті місця, де непомітно. Одного разу, він мало не вбив її. З того часу, ми придумали план. Але, нам потрібно було виїхати. Ми з мамою ще досі шкодуємо, що тебе довелося залишити, але без його дозволу, ми не могли тебе забрати з країни. Так, як ти була його донькою, по паперам. І, як би, ми тебе забрали, він би дізнався, що твоя мама жива і знайшов її. Тоді, б Віола була мертвою остаточно. Він би вбив її, навіть оком не повів. 

— Не можу повірити! — вражено прикрила рот двома руками. 

— Ми з Віолою, обов'язково загладимо свою провину перед тобою, — лагідно посміхнувся. 

— Тоді врятуй Олександра і я зможу пробачити вам. Він все, що в мене є. Він моя душа. Помре він — помру і я, — знервовано промовляла та дивилась в різні боки. 

— Давно було треба поставити Вайса на місце,— зціпив він зуби. 

— Але, як так вийшло, що бізнес батька перейшов у ваші з Кларком руки? — Чомусь запитала. 

— Бо той покидьок вирішив, що так позбудеться тягаря і продав його Кларку не так давно. Але ж я думала, що все це забрали в державу і розпродали, — зітхнула.

— Це тобі так сказали і ти повірила. Насправді Вай, живе там само і володіє бізнесом, — тяжко вдихнув Чон.