Читати книгу - "Донька пастора"

Місіс Кріві зустрілася поглядом з Дороті. Директорка, вочевидь, ще хотіла сказати, що завжди виставляє оцінки таким чином, щоб кожна дівчинка вийшла однією з найкращих бодай по якомусь предмету, але передумала. Якусь мить Дороті нічого не відповідала. Вона виглядала притихлою і дуже блідою, але в душі її нуртували гнів і страшенна відраза, які їй потрібно було притлумити, перш ніж вона могла б вимовити хоч слово. Однак вона не мала наміру перечити місіс Кріві. «Прочухан» показав їй, де її місце. Нарешті Дороті опанувала свій голос і сказала:

— Я повинна викладати тільки каліграфію та арифметику, так?

— Ну, я такого не казала. Є ще багато інших предметів, які добре виглядають на брошурі. Французька, наприклад, французька дуже гарно виглядає у брошурі. Щоправда, не варто на неї витрачати багато часу. Нічого забивати дітям голови граматикою, синтаксисом, дієсловами і тому подібним. Наскільки я можу судити, їм від усього цього ніякої користі. Навчіть їх чогось типу «Parley vous Francey» і «Passey moi le beurre[85]», та й годі; це набагато краще, ніж граматика. Є ще латина, я завжди зазначаю в брошурі латину. Але я так розумію, латину ви не дуже знаєте?

— Ні, — визнала Дороті.

— Що ж, це не має значення. Вам і не доведеться її вчити. Жоден з наших батьків не захоче, щоб їхні діти марнували час на латину. Але їм подобається бачити латину в брошурі. Виглядає дуже солідно. Звісно, є ще купа предметів, яких ми, по суті, не викладаємо, але їх все одно треба рекламувати. Бухгалтерія, набір тексту, стенографія, наприклад; не кажучи вже про музику і танці. Усе це гарно виглядає в брошурі.

— Арифметика, каліграфія і французька... Ще щось? — спитала Дороті.

— О, ну, ще, звісно, історія, географія й англійська література. Але забудьте про виготовлення карт, ні до чого путнього це не приведе. Краще дайте учням список столиць англійських графств і країн. Хай завчать напам’ять, ніби табличку множення. Так вони принаймні зможуть показати, що вивчили. Що ж до історії, орієнтуйтеся на «Коротку історію Британії». Я категорично проти того, щоб ви вчили дівчат по тих товстезних історичних книжках, які ви тягаєте додому з бібліотеки. Я розгорнула одну з них, і в першому ж абзаці, що потрапив мені на очі, розповідалося, як англійці зазнали поразки у якійсь там битві. Дуже гарно — вчити такому дітей! Батькам це ой як не сподобається, повірте мені!

— А література? — спитала Дороті.

— Ну звісно, їм треба щось читати. Хоч убийте, не збагну, чому ви так вернете носа від наших хрестоматій. Використовуйте їх. Вони трішки старенькі, але цілком згодяться для наших дівчат. А ще буде не зайвим, якщо діти вивчать напам’ять кілька віршів. Деяким батькам подобається, коли діти можуть розказати якийсь гарний віршик. «Хлопчик на палаючій палубі стояв» — ось вам чудовий віршик, а ще «Уламки...» — як же той пароплав називався? — а, так, «Уламки „Геспера“». Інколи не завадить трохи поезії. Але надалі давайте обійдемося без Шекспіра!

Того дня Дороті не пила чаю. Коли місіс Кріві закінчила зі своїми напучуваннями, час чаювання уже давно минув, але директорка просто відіслала Дороті геть, навіть не згадавши про чай. Можливо, то було ще одне маленьке покарання за laffaire Macbeth[86].

Дороті не попросила дозволу відлучитися, але відчувала, що зараз не може залишатися в тому домі. А тому одягла капелюшок і пальто й вирушила тьмяною вулицею до бібліотеки. Був кінець листопада. І хоч день просяк вологою, зараз різкий нічний вітер, ніби прихована погроза, обдував майже голі стовбури дерев, грався вогниками у гасових лампах, оминаючи скляні ковпачки, і кружляв мокре листя, що встеляло тротуар. Тілом Дороті пробіг холодок. Студений вітер пробудив у її кістках спогад про холод Трафальгарської площі. І хоча цього разу ситуація не настільки критична — навіть якщо Дороті звільнять, їй не доведеться повертатися до того світу, у крайньому разі допоможе кузен; та все ж після «прочуханки» місіс Кріві Трафальгарська площа раптом здалася набагато ближчою, ніж раніше. «Прочуханка» змусила чітко усвідомити нову заповідь сучасного світу — одинадцяту, яка стирала всі решту: «Не втрать роботу».

Що ж до принципів «практичного викладання» місіс Кріві, то, хай би як цинічно це звучало, але вона мала рацію. Директорка лишень озвучила те, про що думають більшість людей на її посаді, але не наважуються сказати вголос. Її улюблена фраза «мене цікавить оплата» була девізом, який можна було б — та що там, треба було — написати над дверима кожної приватної школи в Англії.

До речі, в Англії сила-силенна приватних шкіл. Другого сорту, третього сорту та навіть четвертого сорту (саме до цих і належала «Рінгвуд-хаус») — по одному-два десятки у кожному лондонському передмісті та кожному провінційному містечку. Їхня загальна кількість завжди коливається в межах десяти тисяч, з яких державному контролю підлягають менше тисячі. І хоча деякі з них кращі за інші, а кілька, можливо, навіть могли б змагатися з муніципальними школами, з якими у них одвічна конкуренція, в їх основі закладено спільне лихо: усі до єдиної мають лише одну мету — заробіток. Часто їх відкривають з тих самих міркувань, що й бордель чи брокерську контору, з тією лише різницею, що приватні школи цілком легальні. Якийсь бундючний дрібний ділок (зазвичай такими школами володіють люди, які самі далекі від навчання) каже вранці до своєї дружини:

— Еммо, у мене ідея! Що скажеш на те, аби ми з тобою відкрили школу, га? Школа приносить непогані гроші, а мороки з нею набагато менше, ніж з крамницею чи баром. Окрім того, ми нічим не ризикуємо; поставимо кілька парт і дошку, платитимемо собі спокійно оренду, та й по всьому. Але ми зробимо все з шиком. Візьмемо якогось розумника з того Оксфорда чи Кембриджа, який нидіє без роботи і піде працювати навіть за мізерну платню, одягнемо його в мантію і ту таку квадратну шапочку з китичкою — забув, як називається. Це точно підкупить батьків, от побачиш. Треба тільки знайти десь підходящий райончик, де б не