Читати книгу - "Мистецтво сновидінь"

Таким був план, вигаданий мною експромтом. Щось усередині мене, однак, глузувало з моїх спроб перевірки. Протягом усього навчання мені не давала спокою жага об’єктивності, яка змушувала мене знову й знову перевіряти все, що стосувалося світу дона Хуана. І все ж на кону завжди була не сама лише об’єктивність, а потреба скористатися цією жагою об’єктивності як опорою, що надавала мені захист у миті найсильнішого когнітивного зриву. Коли ж наставав час перевірити те, що я обґрунтував, мені ніколи це не вдавалося.

У церкві ми з жінкою опустилися на коліна перед маленьким вівтарем ліворуч, де ми вже були, а наступної миті я прокинувся в добре освітленій церкві, баченій удень.

Жінка перехрестилась і встала. Я машинально зробив те саме. Вона взяла мене під руку й повела до дверей.

— Стривайте, стривайте, — сказав я і здивувався, що можу говорити. Я не міг міркувати чітко і все ж хотів поставити їй мудроване питання. Що мені хотілося знати, так це звідки береться енергія, щоб візуально уявити ціле місто в усіх подробицях.

Усміхнувшись, жінка відповіла на моє невиголошене питання. Сказала, що дуже добре вміє уявляти, адже після того, як займалася цим усе життя, вона ще мала багато-багато життів, аби вдосконалити це вміння. Вона додала, що місто, яке я відвідав, і церква, в якій ми розмовляли, були прикладами її нещодавніх візуалізацій. Церква була та сама, в якій служив паламарем Себастіан. Вона взяла за мету запам’ятати кожну подробицю кожного кутка тієї церкви й того міста — заради виживання, коли вже на те пішло.

Вона завершила свою промову найбентежнішою запізнілою думкою.

— Оскільки ви вже чимало знаєте про це місто, навіть попри те, що ніколи не намагались уявити його, — сказала вона, — зараз ви допомагаєте мені в цьому намірі. Закладаюся, ви б не повірили мені, якби я сказала, що цього міста, на яке ви дивитесь зараз, насправді не існує за межами вашого та мого наміру.

Вона придивилась до мене й розсміялася з мого почуття жаху, адже я лише зараз до кінця зрозумів, що вона каже.

— Ми досі в сновидінні? — спитав я, приголомшений.

— Так, — сказала вона. — Але це сновидіння більш реалістичне за інше, бо ви мені допомагаєте. Цього не можна пояснити — можна лише констатувати, що це відбувається. Як і все решта.

Вона обвела рукою навколо себе.

— Неможливо розповісти, як це трапляється, але воно трапляється. Завжди пам’ятайте, що я вам розповіла: це і є таємниця наміру в другій увазі.

Вона м’яко притягнула мене ближче до себе.

— Ходімо, поблукаємо площею цього сну, — сказала вона. — Але, можливо, мені слід трохи привести себе до ладу, аби вам було зручніше.

Я дивився на неї, не розуміючи, доки вона майстерно змінювала свій вигляд. Вона робила це дуже простими, буденними штрихами. Розстебнула довгу спідницю, відкривши іншу, вдягнуту під неї — зовсім звичайну, до середини литок. Потім скрутила свою довгу косу в шиньйон і перебралася з ґуарачес у туфлі на дюймовому підборі, які носила в маленькому полотняному мішечку.

Перевернула свою двобічну чорну шаль — та перетворилася на бежевий палантин. Тепер вона мала вигляд типової мексиканки з міського середнього класу.

З жіночим самовладанням вона взяла мене під руку й повела на площу.

— Що сталося з вашим язиком? — спитала вона англійською. — Проковтнули?

Я був цілковито поглинений немислимою можливістю, що досі бачу сон. Ба більше — я починав вірити, що, якщо це правда, я ризикую ніколи не прокинутись.

Незворушним голосом, якого не впізнав сам, я сказав:

— Я досі не усвідомлював, що до того ви розмовляли зі мною англійською. Де ви її вивчили?

— У світі за межами цього. Я розмовляю багатьма мовами.

Вона зробила паузу й ретельно оглянула мене.

— Я мала безліч часу, щоб опанувати їх. Оскільки вже ми збираємося провести багато часу разом, колись і я навчу вас моєї мови.

Вона хихикнула, без сумніву, тішачись виглядом мого розпачу.

Я зупинився.

— А ми збираємося провести багато часу разом? — спитав я, виказавши свої почуття.

— Звісно, — радісним тоном відповіла вона. — Ви збираєтесь — і, мушу сказати, дуже щедро — подарувати мені свою енергію задарма. Ви самі це казали, адже так?

Мене кинуло в жах.

— У чому проблема? — жінка знов перейшла на іспанську. — Не кажіть, що шкодуєте про своє рішення. Ми маги. Надто пізно, щоб передумати. Ви ж не боїтеся, ні?

Я вкотре був більше ніж наляканий, але, якби довелося описати, що саме мене злякало, я не знав би, про що казати. Я точно не боявся бути в іншому сні з тією, що кинула виклик смерті, чи втратити розум, чи навіть життя. Чи боявся я зла? Я спитав себе. Але думка про зло не витримувала аналізу. Внаслідок усіх тих років на шляху магів я знав без тіні сумніву, що у світі існує тільки енергія; зло — то лише з’єднання людського розуму, пригніченого фіксацією точки збирання в її типовому положенні. Якщо міркувати логічно, я дійсно не мав чого боятися. Я знав про це, але знав також, що моєю справжньою слабкістю був брак плинності в миттєвій фіксації точки збирання в будь-якій новій позиції, куди вона зміщувалася. Контакт із тією, що кидає виклик смерті, зміщував мою точку збирання з шаленою швидкістю, а я не мав досить спритності, щоб встигати за цим поштовхом. Кінцевим результатом було неясне псевдовідчуття страху, що я можу не зуміти прокинутися.

— Це не проблема, — сказав я. — Продовжимо нашу прогулянку вві сні.

Вона взяла мене під руку, і ми мовчки дійшли до парку. Це було аж ніяк не вимушене мовчання. Але мій розум ходив колами. Як дивно, думав я: лише зовсім нещодавно я гуляв з доном Хуаном від парку до церкви, охоплений найжахливішим земним страхом. Тепер же я простував назад, з церкви до парку, з об’єктом мого страху і був переляканий як ніколи, але вже в інший, більш зрілий, більш руйнівний спосіб.

Щоб відігнати тривоги, я озирнувся навколо. Якщо це був сон, як я вважав, то існував спосіб довести або спростувати це. Я вказував пальцем на будинки, на церкву, на бруківку на дорозі. Вказував на людей. На все вказував. У своїй зухвалості навіть схопив двійко людей, яких, здається, чимало налякав. Я відчув їхню масу. Вони були справжніми, як і все, що я вважав таким, ось тільки не виробляли енергії. Ніщо в цьому місті не виробляло енергії. Усе здавалося справжнім