Читати книгу - "Аутсайдер"

— Та сама штука? — спитав Ралф. — Ти певен?

— На дев’яносто відсотків. На горищі — ще більше. Якщо це сперма, то такий нічний викид треба заносити до Книги рекордів Ґіннесса.

— Бути цього не може, — тихо мовив Ралф. — Це щось інше. По-перше, від сперми сіно не чорніє. Нічого не розумію.

— Я теж, та що може знати син бідного мексиканського фермера.

— Але в лабораторії вже займаються аналізом.

— Просто зараз, — кивнув Юн.

— І ти повідомиш мені результати.

— Так. Бачиш, що я мав на увазі, коли казав: що далі, то чудніше.

— Джинні це назвала незбагненним, — Ралф прочистив горло. — Власне кажучи, вона скористалася терміном «надприродне».

— Моя Ґабріела те саме припустила, — сказав Юн. — Може, це такий жіночий прикол. Чи мексиканський.

Ралф підняв брови.

— Sí, señor [163], — сказав Юн і розсміявся. — У моєї жінки рано померла мати, тож вона виросла на руках у своєї abuela [164]. Стара під зав’язку начинила її легендами. І коли я обговорював із нею цей шарварок, вона розповіла мені одну таку, про мексиканського бабая. Був такий собі чувак, що начебто помирав від туберкульозу, і старий мудрець, який жив у пустелі, ermitaño [165], підказав йому ліки — треба пити кров дітей і мазати їхнім жиром груди й геніталії. Бабай так і вчинив, і тепер живе вічно. По ідеї, він забирає тільки тих дітей, які погано поводяться. Кидає їх у велику чорну торбу, що повсюди за собою носить. Ґебі мені сказала, що в дитинстві, може, їй було рочків сім, у неї сталася істерика, коли до її братика, що хворів на скарлатину, прийшов лікар.

— Бо в лікаря була велика чорна сумка.

Юн кивнув:

— Як же того бабая називають? На язиці крутиться, та ніяк не згадаю. Ненавиджу, коли таке буває.

— Так ось із чим ми, по-твоєму, маємо справу? З бабаєм?

— Нє-а. Звісно, я всього лиш син бідного мексиканського фермера, ese, а може, і власника автосалону в Амарилло, та менше з тим, я не atontado [166]. Френка Пітерсона вбив чоловік так само смертний, як ми з тобою, і цим чоловіком майже напевно був Террі Мейтленд. Як ми з’ясуємо, що відбулося, то все стане на свої місця, і я знову буду міцно спати щоночі. Бо ця справа триндець як мене непокоїть, — Юн глипнув на свій годинник. — Час іти. Я обіцяв дружині відвезти її на ярмарок ручних виробів у Кеп-Сіті. Ще питання є? Має бути хоч одне, зважаючи на те, що перед тобою постала така чудасія.

— У сараї були відбитки шин?

— Я не про те подумав, але насправді були. Хоч користі з них небагато — видимі сліди, трохи мастила, але візерунок недостатньо чіткий для порівняння. Ставлю на те, що вони лишились від фургона, на якому Мейтленд викрав малого. Колеса надто широко стоять одне від одного як для «субару».

— Угу. Слухай, на твоєму магічному пристрої мають бути всі розмови з нашими свідками, так? Перш ніж ми розійдемося, знайди мені свідчення, що я брав у Клода Болтона. Він працює викидайлом у «Прошу, джентльмени». Хоча, як я пригадую, це слово йому не до вподоби.

Юн відкрив один файл, похитав головою, відкрив другий і передав айпед Ралфу.

— Гортай униз.

Ралф послухався, пропустив трохи й зрештою знайшов.

— Ось воно. Болтон сказав: «Я ще дещо пам’ятаю — дрібниця, але трохи зловісна, якщо саме він убив хлопчика». Болтон сказав, що той чоловік його подряпав. Я спитав, що він має на увазі, і Болтон пояснив, що подякував Мейтленду за те, що той тренував племінників його друга, а тоді потис йому руку. І коли вони ручкалися, ніготь на мізинці Мейтленда врізався Болтону в долоню. Звідти й подряпина. Болтон сказав, що це йому нагадало про часи, коли він вживав наркотики, бо деякі хлопці з байкерських клубів відрощували собі нігті на мізинцях, щоб зачерпувати кокс. Мабуть, такий модний вибрик.

— І це важливо, бо?..

Юн знову глянув на годинник, тепер уже демонстративно.

— Може, і не важливо. Може, це теж…

Та Ралф не захотів вкотре вимовляти слово «несуттєво». Щоразу як він його промовляв, цей термін йому дедалі менше подобався.

— Мабуть, нічого особливого, просто те, що моя дру­жина називає збіжністю. Террі дістав таку саму подряпину, коли провідував батька у клініці розладів пам’яті, що в Дейтоні.

Ралф хутко переказав історію про те, як санітар посковз­нувся, схопився за Террі й при цьому його подряпав. Юн замислився, тоді стенув плечима:

— Це вже, як на мене, і є чистий збіг, ese. І мені дійсно треба бігти, якщо я не хочу накликати на себе Гнів Ґабріели. Але дещо ти таки випустив з уваги, і я не про сліди від шин. Твій Болтон теж про це обмовився. Відгортай назад і сам подивись.

Але Ралфові не знадобилося нічого гортати. Усе й так було в нього перед очима.

— Штани, труси, шкарпетки, кросівки… тільки сорочки нема.

— Правильно, — відказав Юн. — Або то була його улюб­лена, або він не знайшов іншої, щоб перевдягтися перед тим, як покинути сарай.

  2

На півдорозі до Флінт-Сіті Ралф нарешті збагнув, чому його так непокоїла шлейка ліфчика.

Він пригальмував біля «Горілчаного складу Байрона» на парковці на два квадратні акри [167] й натиснув кнопку швидкого виклику.

Виклик переадресувався на автовідповідач Юна. Ралф повісив слухавку, не лишивши повідомлення. Сабло і так переступив заради нього межі службових повноважень, то нехай хоч на вихідних відпочине. І тепер, трохи порозмисливши, Ралф вирішив, що не хоче ні з ким ділитися цією збіжністю, хіба що з дружиною.

Шлейка ліфчика була не єдиною річчю яскраво-жовтого кольору, яку Ралф запримітив у стані підвищеної уваги того дня, коли застрелили Террі. Просто його мозок у такий спосіб підшукав заміну образу, що належав до величезної галереї гротескних персонажів, а ще його затьмарив Оллі Пітерсон, який кілька секунд по тому дістав зі своєї газетярської торби старий револьвер. І не дивно, що цей образ загубився.

Чоловік зі страшними опіками на обличчі й татуйованими руками мав на голові жовту бандану — певно, щоб сховати решту шрамів. Але чи була це саме бандана? Може, щось інше? Наприклад, сорочка, якої бракувало? Та, у якій Террі з’явився на залізничному вокзалі?

«Пусті здогади», — подумав він і, може, справді губився в здогадах… хоча підсвідомість (усі ті думки поза думками) вже давно йому про щось горлала.

Він заплющив очі й спробував видобути з пам’яті чітку картину, що її побачив в останні секунди життя Террі. Неприємний посміх білявої журналістки, яка дивиться на свої закривавлені пальці. Плакат зі шприцом і написом «ПОЛІКУЙСЯ, МЕЙТЛЕНДЕ». Хлопчик із розщепленою губою. Жінка, яка хилиться тицьнути Марсі середній палець. І чоловік, обпалений так, наче Бог узяв величезну гумку й стер йому більшість рис, лишивши самі кавалки, травмовану рожеву