Читати книгу - "Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933"

росіян, що українізація порушувала їхні права і була формою національного гноблення. Але загалом національні меншини в радянській Україні мали досить широкі права. Фактично, якщо ми розглянемо їх у контексті того історичного періоду та порівняємо ставлення, скажімо, до українців у Польщі та до поляків в Україні, то другі мали практично ідеальні умови. Не-українцям у радянській Україні гарантували право окремішнього культурного розвитку, право початкової освіти рідною мовою, право на судочинство й спілкування з усіма офіційними установами рідною мовою, а також право на власні адміністративно-територіальні одиниці в регіонах, де представники відповідної національності складали більшість від усього населення. У відповідності з останньою гарантією, станом на червень 1928-го в радянській Україні працювало 388 російських сільських рад, 251 німецька сільська рада, 143 польські, 7 єврейських, 57 молдавських — це не враховуючи сільських рад у Автономній Молдавській Соціалістичній Радянській Республіці, 43 болгарські, 30 грецьких, 13 чеських, 3 білоруські та 1 шведська[726]. Скрипник одного разу нагадав про український внесок у розвиток молдавської культури, проте відмовився від ідеї українського опікунства над єврейською культурою в Україні, підтримуючи тезу, що дві культури мають співіснувати відповідно до принципів співпраці та рівності[727].

Певне протистояння між росіянами й українцями було неминучим тією мірою, якою українізація сприймалася як процес дерусифікації. Проте радянський речник наполягав на тому, що не було ніякої суперечності між українізацією та правом національних меншин займатися власним національним відродженням. Адже, як запевняв М. Черлюнчакевич, русифікаторська політика царизму зробила становище культури меншин в Україні ще гіршим, ніж становище культури українців, а культурний розвиток меншин фактично пришвидшував і розвиток української культури[728]. Українських росіян також не забули. Скрипнику вдалося переконливо продемонструвати, що культурні потреби росіян, які живуть в Україні, було забезпечено набагато краще, ніж права українців у РСФРР. До того ж, якщо в радянській Україні працювала 1771 російськомовна школа для представників російських меншин загальною кількістю 2 млн. осіб, то в РСФРР з’явилося лише 240 українськомовних шкіл на Північному Кавказі, де жили 3 млн. українців[729].

Проблема політики Скрипника, із погляду марксистської теорії, полягала в її очевидній неузгодженості з ленінським постулатом зближення та злиття націй. Чимало письменників, особливо в радянській Росії, але також деякі в радянській Україні, або вважали зближення та злиття націй бажаним у найближчому майбутньому — або ж сприймали місцевий націоналізм як «загрозу правих», а російський націоналізм ототожнювали з лівими (основною загрозою на той час офіційно вважалися праві)[730]. Скрипник тут мав відносно слабку позицію, і це, мабуть, пояснює, чому він постійно відкладав розгляд питання до 1931 року. Його позиція посилилася в 1930-му, коли Сталін на XVI Всесоюзному партійному з’їзді піддав критиці тих, хто прагнув швидкого знищення національних відмінностей і закликав до відмови партією від підтримки національно-культурного розвитку неросіян. Він засудив такі погляди як націонал-ухильницькі й проголосив, що національні розбіжності залишатимуться важливими доти, доки соціалізм остаточно не переможе у світовому масштабі. Лише тоді, запевнив Сталін, відбудеться зближення та злиття[731].

У лютому 1931 року Скрипник виступив перед комісією Всеукраїнської академії наук щодо національного питання — говорив про зближення та злиття націй за соціалізму. Потім широко розповсюджений та сприйнятий як авторитетний, це був останній важливий виступ Скрипника про теорію національного питання.

Скрипник розпочав свою лекцію «Зближення та злиття націй у період соціалізму» згадкою про дискусію 1927 р., коли В. Ваганян, відносно незначна постать, пов’язана з Комуністичною академією, видав книжку «Про національну культуру». Він стверджував, що російська як мова Жовтневої революції була «міжнародною», а також що мовна ізоляція «російсько-українських» працівників і селян із нав’язуванням їм «мови української інтелігенції Галичини» була помилковою. Замість такого «мовного сепаратизму» Ваганян щиро пропонував захистити гегемонію російської культури над українською та політику сприяння наближенню української культури до російської. Це, як наголосив Скрипник, було наближенням до позицій, на яких стояли Каутський, Бауер і Люксембург. Якраз проти цього виступав Сталін на XVI партійному з’їзді[732]. (І саме це робив після 1933 року.)

Скрипник стверджував, що в «реконструктивну добу» потрібні протилежні завдання, що ця доба «з її електричними темпами роботи потребує, без сумніву, більшого посилення темпів у цілій нашій національній роботі». Завдання побудувати національну культуру стало ще нагальнішим, адже ті кадри, що мали б утілювати політику індустріалізації та сільськогосподарської колективізації, мали були національними кадрами. Майбутніх робітників і колгоспників треба було навчити читати й писати — а це завдання можна було виконати лише за допомогою їхньої рідної мови. Виникла потреба подолати спадщину колоніального гноблення — як культурно, так і політично — шляхом консолідації народів через укріплення державності серед тих, кого було визволено під час Жовтневої революції. Будь-які розмови про стирання національних відмінностей були безглуздими, поки не досягнуто національної рівності — а цієї рівності поки що не було досягнуто ні в культурному, ні в матеріальному плані. Було досягнуто відчутних зрушень: у Таджикистані, наприклад, під час революції лише 1 % населення були письменними — і цей показник вдалося збільшити до 30 %. Та це досягнення все ще вважалося невеликим порівняно з тим, що треба було зробити[733].

Скрипник відкидав позицію тих, хто відмовлявся визнати важливість національного визволення, як і тих, хто заперечував, що кінцеве зникнення національних ідентичностей — утопія. Він спирався на позицію Сталіна, яку той висловив під час XVI з’їзду: національні відмінності зникнуть, проте лише на майбутньому етапі розвитку соціалізму. Нині, як він проголосив, завданням було вплинути на цілковите викорінення всяких наслідків національної нерівності, залишеної ще передреволюційною ерою. Оскільки нації досі не досягли цілковитої культурної та економічної рівності, їхнє зближення та злиття означатиме підпорядкування розвиненішій російській культурі, інакше кажучи, примусову асиміляцію[734].

Услід за Сталіним Скрипник зазначив, що найближчою перспективою був розквіт різних національних культур. Насправді ж ніхто не міг знати навіть яка мова стане новою «міжнародною», і ті, хто, як-от Карл Каутський, гадав, що це буде одна з європейських мов, просто стали жертвами імперської ідеології білої раси. Це стосувалося й захисників есперанто, що, врешті-решт, була штучною мовою, утвореною з європейських. Єдиним виразним на той час виявом тренду національного зближення було поширення багатомовності, яка проявлялася, наприклад, у зростанні кількості росіян у РСФРР, які вивчали українську, щоб читати українську літературу та наукові праці[735].

Зближення та злиття націй неминучі, хай там що, але вони мали здійснитися лише після перемоги соціалізму та настання фактичної рівності у світовому масштабі. Лише тоді мільярди однодумців долучаться до цього процесу, коли зможуть спиратися на цілковитий паритет. На поточний