Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

Зовні склеп, у який ми увійшли, нічим не відрізнявся від бачених мною раніше – кам’яний, порослий мохом, побитий часом, хіба що входом до нього служила блискуча арка з чорного каменю та розташовувався він на вершині пагорба в повній самоті.

Однак всередині! Там було безліч світляків, які висвітлювали шлях у підземелля. Кілька десятків сходинок вели нижче рівня моря, до залу спокою, де біля гладких стін стояли труни зі скляними кришками. В них лежали чоловіки і жінки з однаковою білою шкірою. Здавалося, час тут не владний… Вони начебто заснули, зберігаючи на губах легкі усмішки. Біля кожного – золота табличка з ім’ям і яскравий світляк.

Скільки їх було? Гадаю – сотні, але сходи вели і на нижні рівні… Важко уявити, як глибоко простягалася усипальниця.

У очах дівчини заблищали сльози. Вона тепер залишилася єдиною жінкою в родині…

Пролунав голос її батька. Створювалося враження, що він говорить невідомою мовою, проте в якийсь момент я зрозумів – цей пан перераховує імена тих, хто покоїться під прозорими кришками.

Його промова тривала довго, дуже довго. Нарешті і вона закінчилася.

Одним із названих імен було «Кені-мей»…

Коли ми підходили до особняка, сонце встигло зайти.

– Не намагайся бути схожою на сестру, не треба. Твоя сила – любов, а не бій, – тихо промовив некоронований король вільного міста. – Відведи дитя, куди він скаже. Пора міняти політику. І, благаю, будь обережна. Ти тепер нова Принцеса Мелосу, дочко.

За ним зачинилися ворота, а дівчина тихо промовила:

– Я колишня Принцеса, батьку…

[16] Детальніше про Перших магів можна прочитати в романі «Гра в чуже життя».