Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

 Ми майже дійшли до ескалатора, коли Мін раптом завмер на мить. Мені здалося, що він щось відчув. Вампірів? Але я нічого не чула і не відчувала сторонньої присутності. Уважно глянула на Міна. Щось насторожило його, але я не могла зрозуміти причину.

- Щось сталося?

- Дівчина... – промовив він, негативно похитавши головою.

- Дівчина?

 Я обернулася і побачила в натовпі гарненьку молоду жінку-азіатку років тридцяти з невеликим. Вона стривожено і здивовано дивилася на нас.

- Ти її знаєш?

- Вона мене впізнала, - прошепотів Мін.

 Я відчувала, який він схвильований, як прискорено забилося його серце. Невже дівчина з його минулого?

 Мін не відповів на це моє запитання, розгубившись через несподівану зустріч. Він не знав, що йому робити: обернутися чи пройти повз. Зупинився, як укопаний. Вона, без сумніву, щось для нього значила. І рішення йому прийняти ой як непросто.

- Вона знає, хто ти?

 Мін знову негативно хитнув головою.

- І давно ви не бачилися?

- Років шістнадцять-сімнадцять.

- Це багато.

- Багато.

 Дівчина уважно дивилася на нас. Її обличчя сяяло від радості та хвилювання. Вона кинулася до нас.

- Мін, - прошепотіла я, намагаючись привернути його увагу.

- Я знаю, - промовив він і обернувся до неї.

 Сподіваюся, він знає, що робить.

- Чон Джи Мін? – невпевнено запитала дівчина, з надією заглядаючи йому в очі.

 Я дивилася на неї, затамувавши подих. Вона готова кинутися йому на шию. Як багато читалося в її чистому і відвертому погляді, спрямованому на нього. Вона любила його і любить досі. Але радість її з кожною секундою почала тьмяніти, сумнів і розгубленість закарбувалися на миловидному і все ще молодому личку. Усмішка, з якою вона підійшла до нас, згасла.

 Мін вдавав, що не розуміє дівчину, що не знає її. У мене навіть стиснулося серце. Це було жорстоко з його боку. Але ж вона нічого про нього не знає? Ось зараз вона ще уважніше вдивляється в його обличчя. Йому має бути тридцять п’ять. У нього занадто молодий вигляд для того Міна, якого вона знає.

 Вона щось вимовила ще невпевненіше, мабуть, корейською. Я зрозуміла, що дівчина назвала своє ім’я – Ан Джи Йон.

 Мін щось запитав у неї так само корейською. У його тоні відчувалося здивування і нерозуміння. Він зробив вигляд, що не знає дівчину, що вона прийняла його за когось іншого, але не став заперечувати того, що вони співвітчизники.

 Дівчина глянула на мене і заговорила англійською.

- Мабуть, я помилилася, - зніяковіло усміхнулася вона і перевела безпорадний погляд на Міна.

 Наступну фразу вона вимовила знову корейською, збиваючись і машинально злегка кланяючись.

- Справді, - промовила вона англійською, - ви дуже схожі на мого друга зі старшої школи. Ми давно не бачилися, і я прийняла вас за нього.

 Мін намагався чемно усміхатися їй у відповідь і кілька разів кивнув їй головою.

- Вибачте, - вимовила вона, вибачаючись, поклонившись нам обом, тільки ще нижче.

 Я усміхнулася їй, показуючи, що нічого страшного не сталося. Дівчина ніяково усміхнулася і поспішила до ескалатора.

- Усе добре? – запитала я.

- Так, - відповів Мін, але я бачила, що ні.

 До кінця дня Мін залишився в похмурому, задумливому настрої. Занурившись глибоко у свої думки, здавався якимось незвично чужим. Настільки вразила його ця випадкова зустріч із загадковою дівчиною.

- Якщо запитаю, хто вона, - запитала, коли ми поверталися в особняк, - ти не відповіси?

- Ні, - коротко відповів Мін.

 Він довго ще мовчав, а потім попросив:

- Не говори нікому про неї.

- Я не скажу.

 Звичайно ж, і не збиралася нікому нічого розповідати, навіть якби він не попросив про це. Я одразу зрозуміла, що це не те, про що варто поширюватися.

- Якщо захочеш поговорити про це, - додала після нетривалої паузи, - я завжди вислухаю тебе.

- Не захочу. Але дякую. Усе гаразд.

 Проте з ним однозначно було не «все гаразд». Увечері Мін кудись зник, і я зрозуміла, що він повернувся в місто. Він хотів знайти ту дівчину?

 Вранці Мін повернувся і, здавався таким, як і раніше. Намагався здаватися. Насправді відчувала, що з ним щось відбувається. Я нічого не питала в нього, розуміючи, що він не захоче говорити про це. Приглядала за ним нишком, «прислухаючись» до нього і спостерігаючи. Але Мін не показував, що його щось гнітить. Він багато часу проводив у додзьо. Він шукав усамітнення, але прикривав це бажанням «не втрачати форму».

- Чого ти хочеш? – запитав Мін, коли я вкотре «знайшла» його за відточуванням своєї майстерності володіння мечем.

 Він виконував ката – послідовні рухи, в яких зашифровані бойові ситуації. При багатотисячному повторенні таких рухів, володіння мечем засвоюється на рівні рефлексів і дає змогу битися, не замислюючись. Крім того, ката є хорошим способом медитації.

 Мін так глянув на мене, що я відчула його невдоволення і роздратування, яке він стримував. Медитація для того, щоб знайти душевну рівновагу, були йому необхідні. Але залишати Міна зовсім одного мені не хотілося. Минуло ще кілька днів, і я відчувала, що йому стає тільки гірше. Він поступово замикався в собі.