Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Я б хотів помилятися, але думаю, що це все ж таки він.

Лідія кивала, наче погоджуючись. Хоча насправді більшість слів проходили повз неї. Через заплакані очі вона майже нічого не бачила. А єдина чітка думка в її голові була: «Це все не правда! Це сон! Цього не може бути! Зараз я прокинуся!» Але вона не прокидалася, це була жорстока реальність, яку їй скоро доведеться прийняти.

— Я залишу вам телефон слідчого, який займається цією справою. Потрібно буде йому подзвонити і домовитися щодо зручного часу для упізнання.

— Угу! — Лідія не відривалася від своїх думок, намагаючись прокинутися.

— Вам щось потрібно? Може, подзвонити родичам, щоб вони приїхали до вас? Чи, може, швидку? — запитав Степан, коли залишив номер Руслана Павловича на тумбочці.

— Не потрібно... чоловік вже на шляху додому... з дня на день приїде...

— Ви впевнені?

— Угу!

— Прийміть мої щирі співчуття, — Степан зам'явся на секунду. — Вибачте, але мені потрібно їхати далі.

— Мені необхідно вам заплатити, — Лідія спробувала встати з ліжка, але детектив її зупинив.

— Не сьогодні! Зараз я поспішаю! Мені треба завершити деякі справи... Потім я заїду!

На це жінка лише кивнула і знову лягла на ліжко.

— До побачення! — після цих слів Степан поспішив залишити будинок.

Зачинивши вхідні двері та хвіртку, він сів у машину. До цього Степан був максимально спокійним. Але закінчивши справу і опинившись за кермом, він відчув, як руки почали тремтіти. Кожного разу такі розмови забирали майже всі сили.

— Все гаразд? — занепокоєно запитав Андрій.

— Так!

— А не схоже...

— Таке кожного разу після повідомлення поганих новин. За кілька хвилин все минеться...

— Може, тоді я за кермо?

— Ні, не потрібно. Та й ти повинен відновити сили після свого замовляння.

— Мені вже краще! — Андрій навіть посміхнувся куточками рота.

— І все ж таки, кермувати буду я! — Степан подивився на свої руки, вони вже майже не тремтіли.

— І куди далі?

— Треба заїхати ще до двох сімей, — детектив несвідомо потягнувся до щелепи, яка ще нещодавно боліла.

— Вони теж тебе найняли для пошуку дітей?

— Не зовсім... Але ми недалеко від їх будинків. І я думаю, буде краще, якщо я повідомлю ці новини, аніж поліціянти, які так і не змогли знайти тих підлітків.

— Ну, дивись сам... — журналіст знизав плечима. — Поїхали, якщо ти впевнений в своєму рішенні.

На це Степан нічого не відповів, лише повернув ключ запалювання. Машина ожила і повільно рушила по вулиці.