Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

– У якому сенсі, самого себе?                                      

– У самому прямому. Це потрібно мені для одного, гм, розслідування.

– Ви поліцейський? Приватний детектив?

– Ні те, ні інше, хоча певною міри близько, – секунду я міркував, люди не дуже надихаються, дізнавшись рід моїх занять, але й соромитися я не мав наміру. Робота – не гірша за інші. – Бачите, я – кат.

– К-кат? – очі вченого округлилися, вуса стали диба. Дуже кумедно. А ось наступної фрази, я аж ніяк не очікував. – Геть! Геть із мого будинку!

На катів реагують по-різному, але щоб так… уперше, принаймні за мою практику.

– Містере Ейнштейн, можливо, ви не так зрозуміли, я тут не, якщо так можна висловитися, не за родом своїх занять, а…

– Геть! Зараз же, йдіть геть! Ви і такі, як ви!.. Мало вам Штірнера – мого вчителя. Яку людину, який розум занапастили! Ні, після всього, ви ще маєте нахабство з'являтися до мене! Геть! Зараз же, чи… я викличу поліцію!

– Не треба поліції, я йду, – треба було таки поступово, удаючи журналіста.

Хазяїн за спиною хіба що не тупав ногами. Хвилі гніву, що йшли від нього, були відчутні майже фізично. Найцікавіше – гнів був абсолютно щирий, без найменших домішок сумніву чи страху.

Більш ніж незвичайна реакція на ката.