Читати книгу - "Заблудлий, Джейн Гарпер"

— Ні, — поглянула на нього Ільза й повільно похитала головою. — Ні, навряд чи. Мені шкода, Нейтане.

— І поки ти не почала говорити, що Кем просто випадково забув...

— Я не збиралася цього говорити.

— О!

— Ні, взагалі-то я підозрюю, що Кем зробив це навмисно, — ясним і незмигним поглядом подивилася Ільза. — Він трохи дивно поводився щодо тебе. І випадково щось таке не проґавив би.

Нейтан не знав, що й казати.

— Але послухай, — Ільза посунулася на кріслі вперед. — Постарайся не дуже гніватися на Баба, добре? Хай там як, а він, мабуть, відчув докори сумління, бо одного дня враз кинув труїти динго. Не пояснив чому, але було враження, що він їх більше й не торкнеться.

Нейтан відчув, як напруження з плечей перетекло у груди. З вікна більше не було видно Баба. Паркан біля могил був порожній. Нейтан боявся заговорити, щоб голос його не зрадив.

— Піду я вже краще.

— Залишайся, — мовила Ільза. — Якщо хочеш.

— Ні, все гаразд. Дякую.

— Просто...

— Що?

— Хай що ти надумав робити, будь ласка, не роби цього зараз. Не коли тут усі ці люди.

Нейтан стояв у дверях.

— Будь ласка, Нейтане. Облиш це поки що. Заради мене.

Він вийшов. У коридорі було тихо, і Нейтан зачинив двері й нахилився. Коли Дафі лизнула його в обличчя, він пригадав той день, коли здохла Келлі. З усіх боків здавалося, що це початок кінця. Саме після цього Нейтан вирішив не поновлювати дозвіл на зброю, вимкнув рацію і практично припинив відповідати на телефон, аж Гарі довелося вручити йому маячок і наказати щодня звітувати: «У мене все добре; у мене проблеми».

Тоді Нейтан точно не почувався добре. По смерті Келлі він відчував, як життя вислизає з рук. Він тримався дуже довго, але це було занадто складно, й він утомився. Вперше він відчув, що просто здається. Це відбулося не водномить і не самохіть, а поступово, день у день, потрошку.

І поки це все відбувалося, кляті брати знали все про те, що трапилося. Нейтан глянув ліворуч, у бік повної людей вітальні, та праворуч, у бік двору. З Кемом він свій шанс уже проґавив, але де зараз може бути Баб? Двері в кабінет на спиною в Нейтана досі були зачинені. Він глибоко вдихнув і змусив себе подумати про те, що сказала Ільза. «Заради мене».

Він уявив, як вона сидить за письмовим столом, і дзвіночок у Нейтановій голові знову теленькнув, зненацька так близько і ясно, що він аж здивувався. Ільза працює за столом до пізньої ночі, після всіх тих довгих і напружених днів, розписаних у щоденнику. І знагла Нейтан зрозумів, що то були за галочки в нижньому кутку щоденника.

Нейтан завжди вважав, що це Ліз послала до нього Гарі з маячком. Дві кнопки: все гаразд або щось негаразд. Щовечора Нейтан тиснув одну й ту саму, хай як іноді кортіло натиснути іншу. Він думав, що ніхто більше за цим і не стежить: про це більше ніколи не заходила мова. Але він усе одно тиснув щовечора одну й ту саму кнопку, просто для себе самого. «Все гаразд». Один і той самий сигнал, що посилався крихітним промінчиком у нічне небо. Вистрілював у супутник, а з нього падав знову на Землю. Зв’язок крізь тисячі кілометрів простору. Нейтан стояв під дверима кабінету, а з того боку була Ільза, й уперше на довгій пам’яті він не почувався таким самотнім.

Розділ 30

Нейтан стовбичив під кабінетом, поклавши руку на двері й вагаючись, чи не зайти знову всередину. Не був певен, що саме скаже Ільзі, але хотілося щось сказати. Мабуть, «дякую».

Він досі тупцяв, коли в сутінках почулося знайоме покашлювання. Нейтан звів очі. Біля своєї спальні стояла Ліз. Стояла босоніж, тримаючись за одвірок. Здригнулася, помітивши, що Нейтан спостерігає за нею.

— На мить ти так нагадав мені свого батька, — глянула вона розфокусованими очима, коли Нейтан підійшов. — Усі ще досі тут, — здивовано докинула вона.

— Ти проспала недовго.

— Ох. Я гадала, все вже закінчиться.

— Ні. Ще ні, — мовив Нейтан, невиразно подумавши: цікаво, які саме ліки дав їй Стів. — Може, тобі варто знову прилягти?

— Не можу. Заплющую очі — й думаю про Кемерона. Прокидаюся — й думаю про Кемерона. Тому яка різниця.

Хтось пройшов у кінці коридору — майнула довга тінь. Старий Том. Побачивши Ліз, він підніс руку.

— Слід мені піти привітатися з людьми, — сказала вона, не ворухнувшись.

— Думаю, ніхто не образиться, якщо ти не вийдеш.

— Кемерон би образився, — обернулася до Нейтана Ліз, і її очі зненацька проясніли. — Ти ще не говорив зі Стівом? Не домовився про прийом?

— Ще ні.

— Ти пообіцяв мені, Нейтане, — узяла його за руку Ліз несподівано твердими пальцями.

— Знаю. Я поговорю.

— Ходімо зараз і...

— Бабусю! — Зандер з’явився в кінці коридору з дівчиною, з якою розмовляв надворі. Він торкнувся її ліктя. — За хвильку наздожену.

Дівчина була трохи розчарована, але кивнула. Коли вона пішла, Зандер знов обернувся.

— Як ти, бабусю?

— Ми йдемо шукати Стіва.

— Він надворі.

— А Баб теж там? — запитав Нейтан, відчуваючи, як у ньому закипають певні слова про певну собаку.

— Ні, — мовив Зандер, повагавшись. — Він трохи перепив. Дядько Гарі завів його в хату перепочити.

— Ходімо пошукаємо Стіва, Нейтане.

— Бабусю, ти ж навіть не взута, — мовив Зандер з докірливою ноткою, яка, відчував Нейтан, адресована йому.

— Ой, — глянула вниз Ліз. — Не знаю...

Вона схвильовано обдивилася підлогу, неначе там можуть з’явитися черевики.

— Вони, мабуть, у спальні, — сказав Нейтан. — Зандере, допоможи бабусі, а я піду перемовлюся зі Стівом.

— Ти справді збираєшся з ним говорити? — запитав Зандер, коли Ліз подибала назад до себе. — Чи кажеш це, просто щоб вона відчепилася?

— Ні, я поговорю з ним. Ти задоволений?

— Не дуже, — Зандер не дивився на нього.

Нейтан зітхнув.

— Збираєшся так поводитися аж до від’їзду? Бо я ще три дні такого терпіти не збираюся.

— Ти подумаєш про те, що я казав?

— Про що? Про