Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Він залишив мене в темряві.

Її голос був упевнений, та, сидячи біля вогню, я зрозуміла, що це єдине, що залишилося без змін. Раніше Баґхра була гнучка й міцна, з виструнченою, як ніж, поставою акробатки. А тепер древні руки злегка тремтіли, а колись жилаве тіло стало виснаженим і вразливим.

— Покажи мені, — наказала вона, тягнучись уперед.

Я завмерла і дозволила її рукам торкнутися мого обличчя. Покручені пальці рухалися, наче білі павуки, байдуже минаючи мої сльози й повзучи вниз щелепою до горла, де нарешті зупинилися на нашийнику.

— Ах, — видихнула стара, погладжуючи пальцями шорсткі шматочки рогів у мене на шиї, голос у неї став спокійний, майже замріяний. — Хотілося б мені побачити того оленя.

Мені кортіло відвернути голову, щоб відвести погляд від бурхливих чорних озер у її очах. Натомість я задерла рукав і схопила жінку за руку. Вона намагалася висмикнутися, та я стиснула долоню сильніше й поклала її пальці на пута в мене на зап’ясті.

Баґхра застигла.

— Ні, — пробурмотіла вона, — це неможливо.

Вона торкнулася луски морського батога.

— Русал, — прошепотіла. — Що ти накоїла, дівко?

Її слова подарували мені надію.

— Ти знаєш про інші підсилювачі.

Я смикнулася, коли її пальці вп’ялися мені в шкіру.

— Це правда? — рвучко кинула вона. — Те, що про нього говорять, буцімто він може оживити тінь?

— Так, — зізналася я.

Жінчині згорблені плечі похнюпилися ще дужче. Раптом вона відкинула мою руку, наче щось брудне.

— Забирайся.

— Баґхро, мені потрібна твоя допомога.

— Я сказала, забирайся.

— Прошу, я мушу дізнатися, де знайти жар-птицю.

Опущені вуста злегка затремтіли.

— Я вже раз зрадила свого сина, маленька Свята. Що змушує тебе думати, що я зроблю це ще раз?

— Ти хотіла зупинити його, — поспіхом кинула я. — Ти…

Баґхра гуркнула ціпком по підлозі.

— Я хотіла завадити йому перетворитися на чудовисько! Та тепер уже пізно, чи не так? Завдяки тобі тепер він менше, ніж будь-коли, схожий на людину. Його вже давно ніщо не може врятувати.

— Можливо, — погодилася я, — але ще можна врятувати Равку.

— Хіба мене цікавить, що буде з цією клятою країною? Невже цей світ такий чудовий, що ти вважаєш його вартим порятунку?

— Так, — відповіла я, — і знаю, що ти вважаєш так само.

— Із твоїх знань каші не звариш, дівко.

— Гаразд! — кинула я, відчуваючи, як розпач затоплює почуття провини. — Я ідіотка. Я дурепа. Я безнадійна. Саме тому мені потрібна твоя допомога.

— Тобі неможливо допомогти. Єдина твоя надія була на втечу.

— Розкажи, що тобі відомо про Морозова, — взялася благати я. — Допоможи мені знайти третій підсилювач.

— Я й гадки не маю, де починати пошуки жар-птиці, а якби й знала, не розповіла б тобі. Все, що мені потрібно, — тепла кімната і можливість спокійно померти на самоті.

— Я можу відібрати в тебе цю кімнату, — розлючено бовкнула я. — Твій вогонь, твого служника. Можливо, тоді ти зробишся балакучішою.

Щойно ці слова злетіли з язика, я пожалкувала про них. Мене накрило нудотною хвилею сорому. Невже я щойно справді погрожувала старій сліпій жінці?

Баґхра розреготалася своїм жорстоким деренчливим сміхом.

— Бачу, ти швидко звикаєш до влади. І поки вона зміцнюватиметься, твої апетити ростимуть. Схожі притягуються, дівко.

Мене від її слів протнуло жахом.

— Я не хотіла, — промимрила я.

— Ти не можеш задурно порушувати правила цього світу. Цим підсилювачам ніколи не слід було з’являтися. Жодний гриша не мав би володіти такою силою. Навіть ти вже змінюєшся. Знайди третій, скористайся ним, і по краплині цілковито втратиш себе саму. Тобі потрібна моя допомога? Хочеш знати, що робити? Забудь про жар-птицю. Забудь про Морозова і його божевілля.

Я похитала головою.

— Не можу. Не буду.

Стара знову відвернулася до вогню.

— Тоді чини як тобі заманеться, дівко. Я вже покінчила з цим життям і покінчила з тобою.

Чого я очікувала? Що вона привітає мене як доньку? Зрадіє мені як подрузі? Вона втратила свого любого синочка й пожертвувала зором, а я підвела її. Мені хотілося врости в землю й вимагати її допомоги. Хотілося погрожувати їй, вмовляти лестощами, уклякнути й благати вибачення за всі її втрати і мої помилки. Натомість я зробила те, чого вона хотіла від мене від самого початку. Розвернулася і втекла. Мало не втратила рівновагу на сходах, стрілою вилетівши з хижі, але під ними чекав хлопчик-служник. Він упіймав мене, перш ніж я розтягнулася на землі.

Я вдячно ковтнула свіже повітря, відчуваючи на шкірі прохолодний піт.

— Це правда? — поцікавився малий. — Ви справді Заклинателька Сонця?

Я подивилася на його сповнене надії обличчя й відчула, як у горлі запекло від сліз. Кивнула і спробувала всміхнутися.